Ніна вагалася лише кілька секунд, а потім, зваживши в голові «за» і «проти», запропонувала інший варіант:
— Синьйоре Даріо, а чи не покажете ви мені краще свою майстерню? Я б залюбки подивилася, де і як працює справжній різьбяр — а тим більше такий талановитий. Мене надзвичайно цікавить, яким чином на світ народжуються подібні шедеври. Дуже хочеться побачити «кухню» зсередини...
Тепер вагався вже синьйор Бава.
— Вас дійсно це цікавити? Я мати жахливий безлад в моїй студіо...
— Але ж це творчий безлад, — сяйнула усмішкою Ніна. — То є невід’ємний елемент роботи справжнього художника, а саме це мене й інтригує.
— О, ви таки ідеале жінка! — пожвавішав Даріо. — Так тонко розуміти творчий процес... Есселенза! Добре, ми йдемо, і я показати вам дещо цікаве!
Це було ризиковано, але Ніна не могла відступити зараз. Не могла знехтувати таким шансом — або остаточно розвіяти всі підозри щодо експресивного маестро, або утвердитися в них і тоді вже просити про допомогу Сокола. Ніна подумувала скинути шефу смс-ку з поясненням, де вона зараз і що робить, аби той не хвилювався, та в останню мить передумала. З Олега станеться, ще прилетить сюди, захеканий, і перепсує всю гру. Ні, сама впорається, твердо вирішила Ніна. Врешті-решт, разом з італійцем її бачила офіціантка — та й сама вона не вчора народилася. В разі чого зможе дати відкоша будь-яким зазіханням. Ну, може, й не будь-яким, але ж навряд чи в неї з пістолета стрілятимуть!
Ніна підвелася, використавши як опору галантно підставлений лікоть пана Даріо.
— Далеко ваша студія? — спитала вона.
— Тут поруч. Два кроки. — Синьйор Бава вкотре розплився у своїй зубатій посмішці, лишив на столику кілька купюр за каву, і вони вдвох вийшли з «Дзиґи». Дощ трохи вщух, але не припинився, і Даріо вправним рухом ілюзіоніста дістав звідкись із-за спини величезну чорну парасольку.
— Прего! — вигукнув він з піонерським ентузіазмом, розкриваючи її. — Такий мокрий дощ часто йде у Львів... Та в цьому є шарм. У вас теж є шарм, Ніно. Ви можете бути чудова модель для моєї робота.
— Дякую, але в мене замало вільного часу для позування, — попервах здивувавшись, відказала вона і подумала: а може, він має на увазі зовсім не скульптури? Газовий балончик Ніна ще в кав’ярні непомітно переклала із сумочки до кишені свого замшевого піджачка — для надійності. Вона встигне вихопити його, якщо Бава вирішить розпустити руки... та краще б до цього не дійшло.
— О, сі, я розумію, — покивав Даріо. — Але дуже шкода. Ваша зовнішність є блискуча і варта, щоб її імморталаре... як же це... увічнити.
Вони перетнули якийсь вузький дворик, і Бава вказав на невиразні двері в потрісканій стіні (котра, схоже, належала тому ж будинку, в якому розташовувалася «Дзиґа» — у цих дощових присмерках було важко сказати напевно).
— Ось тут і знаходитися те, що ви хотіли бачити, — виголосив він. — Тут є моя студіо.
— Зрозуміло, — Ніна не знайшла, що ще додати.
Наблизившись до ґанку з двох щербатих сходинок, синьйор Даріо вивудив з кишені чорного пальта в’язку ключів, один встромив у замкову щілину. Двері відчинилися всередину і зникли у прямокутнику суцільної чорноти. Ніна проігнорувала перший попереджувальний щипок тривоги в серці — якщо вже прийшла, то мусить побувати всередині, інакше все це, як казав письменник, «не має смисла нікакого». Італієць, втім, і не збирався пропускати її вперед, у чорну невідомість — він увійшов першим, нашарив десь біля дверей вимикач, і зсередини крізь вікно і дверний отвір хлинуло не надто яскраве жовте світло.
— Прошу, заходьте, — покликав Бава. — Обережно, дивитись під ноги, я тут все трішки розкидати.
Ніна увійшла, зупинилася біля дверей і огледілась. Очам відкрилося досить просторе приміщення, розміром з усю її колишню квартиру. В центрі стояв велетенський, вкритий плямами іржі металевий стіл з розкладеним на ньому ріжучим інструментом, а решту місця займали якісь ящики, шматки деревини різного калібру — аж до цілих стовбурів, привалених до стін, шафи й полиці з інструментом та різноманітними скляними ємностями з лаками і фарбами. З вигляду, типова майстерня. У повітрі завис солодкуватий запах деревної стружки та їдкий — хімікатів. Підлога дійсно була завалена різним непотребом — від зіжмаканих газет і ганчір’я до шматків наждаку й уламків дровеняк. Навряд чи італієць хоч колись прибирався.
— Невже ви дійсно тут живете? — недовірливо запитала Ніна. Вона зробила кілька кроків у глиб кімнати, з цікавістю роздивляючись усе навколо, але не випускаючи Баву з поля бокового зору. Італієць між тим штовхнув вхідні двері, і ті з клацанням зачинилися. З клацанням. Чи був на них автоматичний замок, що замикається сам по собі? Ніна не запам’ятала, і тут-таки вилаяла свою неуважність. А якщо їх тепер тільки ключем і відімкнеш? Тоді кепсько — без його допомоги їй не вийти.