— Ще мало підстав, — зауважив Співак.
— А ці племінниці міцні жінки? — запитав Чубач.
Капітан примружив око, згадуючи уже знайомих йому жінок.
— Як сказати. Гальчинська висока, худа, років на тридцять. Хоменкова трохи кремезніша і, здається, при силі.
— Удари молотком були завдані з великою силою.
— Ну, у стані перезбудження і злості, яке вихлюпується у момент злочину, в убивці спалахує потроєна зловісна сила, — зауважив Андрійко. — Нас дуже підвів черговий по міськвідділу лейтенант Кучеренко, — сердито зазначив далі капітан. — Не оглянув як слід ні місце події, ні убиту. Гидливий чистоплюй, чорт візьми! Не придивився до мертвої, не звернув увагу на кров під головою, зіпхнув труп у морг — і квит. А треба було доповісти у відділ і викликати судмедексперта, фотографа і нас.
Чубач згідливо кивнув.
— Ні понятих, — бурчав Андрійко, — ні протоколу, ні ретельного огляду квартири…
Співак підвівся.
— Все так, Остапе Володимировичу. З цього і почнемо. Ось тільки доки чекати ваших лейтенантів?! Де машина?
Капітан Андрійко підняв трубку телефону, та в цю мить двері відхилилися і до кабінету заглянув маленький, верткий молодик, обвішаний двома фотоапаратами, за ним лейтенант-оперативник на прізвище Задорожний.
— Скільки можна чекати! — дорікнув Андрійко, кладучи трубку на апарат.
— А машини не було, — доповів Задорожний.
— Вічна проблема, — скривився Співак. — Коли уже хоч ви, оперативники, будете мати транспорт? Ну, розумію, нас, прокуратуру, обділяють, але щоб вас не забезпечили?!
З цими словами, пропустивши вперед працівників міліції, він вийшов у коридор і замкнув свій кабінет.
* * *
Через кілька хвилин уся оперативно-слідча група була на розі Веронського і Гегелівської. Тяжкий дух у кімнаті убитої не вивітрився, і лейтенант Задорожний повідчиняв вікна.
Обшук тривав довго. Поняті — сусідка з другого поверху, яка була і тоді, коли Кучеренко зламав замок, і дідуган з першого поверху, що жив якраз під квартирою убитої, — незабаром втомилися і покірно сиділи у м'яких кріслах посеред кімнати.
Квартира Людмили Гальчинської була однокімнатною, але великою, значно більшою, ніж повоєнні квартири, з просторим альковом в глибині її. Напхана скульптурами давньоримських богів, серед яких найгарнішою була висока біла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження підсилювали і картини у почорнілих від часу важких багетових рамах, серед яких висіли не тільки копії, а й оригінальні пейзажі С.Васильківського та О.Мурашка. У буфеті, на кухні, оперативники побачили цілу батарею дорогих вірменських та грузинських коньяків, шампанського і порожніх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постільної білизни.
Ні двері, ні обстановка у квартирі не були порушені, якщо не рахувати зламаного лейтенантом Кучеренком замка. Судмедексперт Чубач за допомогою спеціальної хімічної речовини насамперед почав перевіряти стіни коридору, де раніше лежав труп жінки. І хоч на око вони були чисті, але лікар виявив незначні сліди бризок крові, які свідчили, що вбивство сталося саме у коридорі.
Найбільше зацікавили оперативників відбитки пальців у квартирі, які не належали Гальчинській. Ці сліди були на телефонній трубці, на дверцятах і ручках обох шаф, на дерев'яному бильці ліжка.
І слідчий, і оперативники почали якнайретельніше оглядати речі убитої жінки. Нишпорили по квартирі, намагаючись віднайти ще якісь сліди убивць. Що всіх відразу вразило, так це бруд, якась зумисна захланність квартири. Багатство виразно підкреслювало нехлюйство жінки, яка, судячи з туалетів, флаконів «Крістіан Діор», «Естер Лаудер», усіляких закордонних кремів, що захаращували столик, любила гарно вбиратися, робила собі дорогий макіяж і напахчувалася парфумами. У шафах серед нової, ще не стеленої, білизни навалом лежала брудна, сукні були скручені і позатикувані повсюди; на кухні, у мийці, купою громадився брудний посуд, а дві пари імпортних зимових чобітків із засохлою грязюкою на каблуках та рантах валялися у кутку.
Капітан Андрійко, який уже знав про величенький ощадний рахунок Людмили Гальчинської, завзято шукав книжку. Шухляди убитої Гальчинської усе більше розкривали перед ним таємниці господині квартири. В одній із них натрапив на альбом, присвячений господині квартири, — одягнена, напіводягнена, майже роздягнена молоденька, струнка, зваблива дівчина років вісімнадцяти-двадцяти, так само гарна і пізніше, десь у двадцять п'ять — тридцять, потім огрядніша, але все іще приємна жінка, і, нарешті, пенсійного віку, гладка, опасиста, немов набубнявіла, із зміненими рисами обличчя. Вона, певно, уже все зрозуміла, змирилася і перестала зніматися на весь зріст, як під час стрункої молодості, а увічнювала на фото тільки погруддя.
Потім на капітана чекало несподіване відкриття. У старої жінки зберігався індійський трактат «Сто способів кохання», на сторінках якого оголені виконавці демонстрували усі ці варіанти, ще кілька книжок такого ж штибу, одна з них навіть німецькою мовою. Знайдені були цілі комплекти порнографічних фото, на яких було знято таке, що поняті, сусідка убитої Гальчинської і дідок з першого поверху, навіть поглянути не схотіли, хоч мусили б знати, про що згодом підписуватимуть у протоколі обшуку. Навіть такий досвідчений сищик, як Андрійко, кинувши погляд на ці фото, ледве не вилаявся брутально, але, згадавши, що у кімнаті присутня жінка, тільки сплюнув на підлогу.
Образ нещасної жінки, що потерпіла від рук мерзенних убивць, потроху затьмарювався в його душі, і вона вже не викликала такого співчуття, як на початку обшуку.
— Ну й бабуся! — не втримався Задорожний, розглядаючи фото. — Сексуальна бандитка… — засміявся він. — Але що робить з людиною час!
— Вона стала кругла, як яблуко, — зауважила сусідка, — але була здорова. Так котилася вгору по сходах, що я, молодша, ледве встигала за нею.
Вигук Задорожного про час, про який у сум'ятті днів, клопотів життя людина забуває, на мить зачепив і капітана, і Співака, які теж не були молодими, і, певно, тільки лікар Чубач, що звик бути свідком людського згоряння у часі, не відчув миттєвого поштрику у серці.
Тим часом Співак знайшов справді цінні для слідства документи — записники господарки квартири, їх було шість, на кожний рік, усі пронумеровані. Виготовлені з гарного білого паперу, у темній ледериновій обкладинці, певно, куповані в одній і тій самій крамниці в один і той самий час, вони були скуйовджені, чорні від пальців по краях, але цілком читабельні. Він почав гортати їх, вглядаючись у кожну сторінку, у кожну нотатку, цифру, у прізвища, телефони, адреси, сподіваючись згодом знайти у цих записах ниточку до загадкового клубка таємничого убивства. З одного із записників випав складений учетверо аркушик, на якому були стовпчики з номерами облігацій внутрішньої, званої у побуті «золотою», позики. В одній колонці — список по п'ятдесят карбованців, у другій — по двадцять п'ять, а усього — на десять тисяч карбованців. Проте самих облігацій поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в іншому місці, а список тримала «нагорі», перевіряючи за ним таблиці тиражів.
Капітан Андрійко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстиції таку знахідку, і ще наполегливіше став вишукувати ощадну книжку і облігації. Розуміючи, що убивці чи поодинокий грабіжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи гроші, піймалися б, капітан перетрусив книжки, яких, крім уже названих порнографічних, було небагато, повитрушував білизну, попіднімав подушки на кріслах і на дивані, покопався у шухлядах шафи і, нічого таки не знайшовши, задумливо став біля шафи, постукуючи по ній пальцями.
Раптом щось ніби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Він не знав. Завмер біля шафи, тамуючи подих, з надією, що блискавична інтуїція повернеться до нього. Дарма. І, перевівши подих, він знову механічно застукав пальцями по шафі. О леле! Один звук густіший, глухий, другий — дзвінкіший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лікар вистукує груди хворого…