Ксенія Циганчук
Кривавими слідами
Серія «Поліцейський детектив» заснована в 2019 році
Консультант: С. А. Носков, полковник поліції, начальник відділу Департаменту карного розшуку Національної поліції України
Величезне спасибі керівнику патрульної поліції м. Рівне Сергію Мерчуку та його заступнику Андрію Ліснічуку за надання дозволу спостерігати за роботою патрульної поліції. Окрема незмірна подяка за допомогу в написанні книги лейтенантам Ірині Середі та Василю Грицюку, які показали мені свою службу зсередини, консультували з усіх питань. Користуючись нагодою, дякую всій патрульній поліції м. Рівне за те, що робите для нас, звичайних людей.
Автор
© Циганчук К. А., 2019
© І. М. Дубровський, ілюстрації, 2019
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Засновано на реальних подіях. Епізоди з викликів патрульних – теж. Усі імена, дати та назви змінено. Додано авторської інтерпретації.
П’ятниця, 18 січня 2019 року. 20:35
Чоловік уважно огледівся. Повз нього пройшли двоє: жінки. У темряві важко оцінити вік чи роздивитися обличчя. Та це не дуже його переймало. Головне, аби не звернули увагу на нього. Саме з причини, щоб ніхто його не запам’ятав, він майже кожного разу приїздив сюди різними автівками. Сьогодні вже вдесяте. Маючи у своєму розпорядженні цілих три, є можливість не притиратися очам.
Перевів погляд на подвір’я приватного будинку. Чоловік невисокого зросту, лише в самій теплій кофті (хоч наразі панувала середина зими), грався з дочкою, п’ятирічною дівчинкою. Значення слів, які весело вигукували одне одному батько і дитина, із цієї відстані він розчути не міг. Та навіть якби і міг, усе одно не вдалося б зрозуміти: італійської він ніколи не вивчав.
За цей тиждень він чудово відстежив звички цієї маленької сім’ї, що складалася лише з двох осіб, і вже готовий був здійснити план. Зовсім скоро.
Знову його відволік перехожий. Цього він знав. Живе поряд. Очевидно, ходив до «Копійки», невеликого продуктового магазину, яким користуються жителі цієї та сусідніх вулиць. Хвилин двадцять тому він проходив у бік крамниці. Зараз прямував додому, до будинку, що знаходився через один. Гарного цегляного, із високим товстим парканом. Таким, які зазвичай установлюють українці.
Італієць, за яким стежив чоловік, так і не збудував собі високого паркану. Спостерігач якось чув, що для Європи вони не характерні. Там немає чого боятися. Але ж італієць уже кілька років проживає в Україні. Невже і досі не зрозумів, що так тут не можна? Це і зіграло з ним злий жарт. Саме завдяки відкритості за ним легко стежити. А ще бовдур завжди посміхається, навіть перехожим. І йому, своєму майбутньому вбивці, теж одного разу всміхнувся в тій-таки «Копійці».
Більше того, іноземець не зачиняє двері, коли знаходиться вдома. І це теж стане для нього фатальною помилкою.
Уже зовсім скоро.
Неділя, 20 січня 2019 року. 04:21
Ромка лежав на землі й усіма силами, які ще лишалися в ньому, боровся за життя. Стрілянина почалася несподівано, поліція відразу схопила злочинця, не давши жодного шансу ні втекти, ні поранити ще когось. Чим керувався цей недоумок, невідомо: опери приїхали просто допитати.
Над пораненим схилилися колеги, надаючи першу допомогу. Викликали швидку. Очевидно, злочинець мав на меті поцілити в голову, проте влучив у шию. До рани притисли шарфа, аби хоч якось зупинити кровотечу. Довкола зібралися сторонні люди. Не дивно: майже центр Луцька. Патрульні (і звідки вони так раптово взялися?) огородили оперів від цивільних стрічками, мов місце злочину. Проблискові маячки їхніх машин різко виділялися у вечірній темряві, боляче засліплюючи очі. Хтось із перехожих щось вигукував, та Єгор Скляр не розумів, що саме. Він, мов уві сні, схилився над приятелем. Накладена на рану тканина повністю пофарбувалася в червоне, на снігу різко виділялися плями крові. І руки Скляра теж були в крові. Поряд – мало не всі опери їхнього відділу. Вони зібралися півколом і тепер просто дивилися, як Скляр схилився над кращим другом і колегою. «Чому їх стільки? І чому вони мовчки стоять і дивляться на нас?» – не міг збагнути Єгор.
– Усе буде добре. Чуєш, уже їде допомога, – спробував підбадьорити помираючого.
І справді, чулися сирени. Ромка тримався. Та всі розуміли, що лікарі не встигнуть. Не те поранення. І сам Ромка розумів.
– Що? Нічого не кажи. Ти маєш берегти сили.
Проте смертельно поранений опер усе ворушив губами, бажаючи неодмінно щось вимовити. Єгор схилився над ним.