– Може, хтось зі своїх, про кого ми поки що не довідалися? Наприклад, з Італії? – зробив припущення Тарас.
– Може, – коротко відповів Скляр. – Та я в це не вірю.
– Ніхто із сусідів не бачив, щоб біля будинку тинялися невідомі, – знову заперечив колега.
– Це «лінії», – утрутилася в розмову Власта. – Цими дорогами ходять, щоб скоротити шлях. Тож там багато просто проходять повз. Стеження можна було організувати цілком непомітно.
Слідчий та опер перезирнулися. Власта казала правду, от тільки цей факт не полегшував життя. Скоріше – навпаки. Нагай важко зітхнув, перевів погляд у вікно. Проїжджали автівки, місто світилося від фар, вивісок магазинів, багато де так і лишилися зовнішні новорічні гірлянди. На вигляд Рівне, як завжди, спокійне. Цивільні, певно, і не здогадуються, що тут таки часом буває небезпечно.
– Давай усе-таки хапнемо щось поїсти? – несподівано запропонував Тарас, відчувши, як бурчить у животі. – Забув, коли вже їжу востаннє бачив.
– Тільки швидко, – згодився Скляр. Хоч який був голодний сам, ніколи б не пристав на цю пропозицію. «Перші двадцять чотири години», – подумки повторив. Уголос же запитав, звертаючись до Власти: – Знаєте, де швидко можна перехопити?
– Знаю, – не відриваючи погляду від дороги, відповіла Власта. – Тут неподалік є «Тундир Хаус»: хачапурі, кубдарі. Такого типу їжа. Підійде?
– Нам зараз усе підійде. Їдьмо, – похмуро відказав Скляр.
Патрульна глянула на годинник: вона мала вже здавати зміну. На роботі, звісно, попереджені, що вони з Валентином затримуються, бо потрібні тут. Перевела погляд на заднє сидіння. Нагай та Скляр не мали жодного наміру закінчувати на сьогодні роботу. Зітхнула: потрібно зателефонувати малій – попередити. Наскільки їй удалося зрозуміти, Валентин і досі разом із Кир’яхом прочісують торгові точки, аби виявити, чи не купували там армовану стрічку. Хоч відчувала, що скоро їх відізвуть із даного завдання, адже впевненості, що в «Епіцентрі» знайшли саме те, що потрібно, дедалі ставало більше.
У Нагая та Скляра втому немов рукою зняло. Із нетерпінням вони чекали знайомства з даними GPS-навігатора. За п’ять хвилин були в «Тундирі», а ще через десять усі троє жували гарячі хачапурі з м’ясом, запиваючи кавою. У салоні смачно запахло кавказькими спеціями.
– Ви маєте змогу залишитися з нами? – несподівано запитав Єгор у Власти, дожовуючи свою вечерю.
– Так, – коротко відповіла жінка-патрульна.
Вона теж намордувалася, але її неабияк захопило розслідування. Якби ж тільки до неї більше прислухалися!
– Ви впевнені, що Артем Бойко віддав усі гроші, які позичав у вбитого? – поставила Власта запитання, неочікуване навіть для неї самої. Умить жінка пожалкувала: «Навіщо я взагалі втручаюся?»
– Прошу? – почула вона здивований голос Єгора із заднього сидіння.
– Ви знаєте, яку суму позичав Бойко Вітторіно? – видихнула Власта: якщо вже почала, то мусить продовжувати.
– Ми перевіряли «Приват24», – відізвався цього разу Тарас. – Там і справді була переведена значна сума з рахунка Бойка на рахунок Вітторіно. Якраз незадовго до вбивства.
– Гадаєте, він віддав гроші, а потім зі злості вбив Вітторіно? – глузливо уточнив Єгор. Він зім’яв паперовий пакет, у якому купив їжу, і запхнув у целофановий кульок, повторивши дії Тараса.
– У відділі викинемо, – запропонував Тарасові. Слідчий навмисне ігнорував патрульну.
«Мудак», – укотре за сьогодні подумала Власта про Скляра. Уголос же мовила:
– Але чи впевнені, що це вся сума? – не заспокоювалася патрульна поліцейська.
Єгор із Тарасом перезирнулися.
– Ви знаєте, скільки перевели коштів? Двісті тисяч. Двісті, – Єгор дратувався. Він узагалі терпіти не міг справи, де задіяно багато людей. Комфортніше почувався в тих, де тільки він і один-два опери. А тут ціла бригада намічається з оперів, криміналістів та бозна ще яких спеціалістів. Он і патрульні «лізуть». Тим паче – жінка. – У вас діти є? – несподівано перевів на інше.
Власта зрозуміла, навіщо той запитує про дітей. Чудово пам’ятала, що він сказав про жінок сьогодні вранці.
– Є, – коротко відповіла. – І що з того?
– Чому ви пішли працювати в поліцію?
Тарас мовчки спостерігав за сценою. «Єгор хоч і хороший слідчий, але легко дратується», – подумалося.
– Хочу змінювати місто на краще, – не відразу відповіла патрульна.
Вона чекала бодай якоїсь реакції, проте Скляр промовчав. Непомітно повела на нього очима. Рудий схилився над копіями документів, щось вивчаючи.
Скляр не показав цього, проте заувага Власти змусила його замислитися: а справді, скільки був винен Бойко Вітторіно?