Окрім пошуків у річці поліція продовжила відстежувати маршрут машини за навігатором.
Слідчий відклав папери. Пластикова пляшка з-під зимового омивача скла, до якої був притулений фрагмент полімерної скатертини, гільза до мисливського патрона шістнадцятого калібру, три фрагменти армованого скотчу, ідентичного до виявленого на глушнику, – ось що вдалося вискіпати під час нічних пошуків. За даними навігатора, тривалість зупинки в лісі – тридцять дві хвилини. Віддаленість від дороги, населених пунктів, безлюдність, а також знахідки поліції свідчать про здійснення підозрюваним пробного пострілу. Як зрозумів Скляр, сталося порушення кріплення глушника до зброї, що обумовило зупинку на АЗС WOG, де підозрюваний шукав армований скотч. У подальшому цей скотч невідомий придбав у «Епіцентрі».
Єгор заплющив очі й спробував зосередитися. Він зручно вмостився в кріслі, насолоджуючись відносною тишею в кабінеті. У коридорі чулися кроки колег, час від часу їхні перегукування, проте він давно звик до такого і це не заважало. Гупання в голові від недосипання потроху згасало.
Віталіна Волошко, Ілона Вітторіно, її кузен Руслан Шевчук, Артем Бойко, Сергій Ковальчук. Фігуранти справи. Тарас уважає, що може бути ще хтось, про кого їм невідомо. Хтось, наприклад, з Італії. Звісно, можливе і таке. З іншого боку, летіти сюди, аби вбити? Чи не простіше дочекатися, коли Вітторіно сам прилетить на батьківщину, і на своїй території здійснити вбивство? Може, нетерпець був? Колишня коханка з Італії? Партнери по бізнесу? Друзі, знайомі? Борги? Так, це все може слугувати причиною. Але Скляру все одно така версія не подобалася. Іноземцю, який не знає мови, тут було б важко лишатися непоміченим. Навіть щоб найняти когось для вбивства, потрібні хоча б базові знання української чи російської. Гм… ну або ж англійської. Уже більш реально для італійця.
Скляр потягнувся до телефону. А вже за кілька хвилин був сформований запит до італійських колег: усе, що можливо, дізнатися про бізнес Вітторіно на батьківщині, його борги чи, навпаки, надання в позику грошей, партнери, потенційні вороги, родичі його та колишньої дружини. Так, версію Тараса, як не крути, теж потрібно відпрацювати.
Єгор ненадовго замислився, згадуючи вчорашній день. Одна думка не давала спокою. Навіть більше, ніж версія Нагая. Десь він щось пропустив.
Дзвінок мобільного відволік. Номер виявився незнайомий. Слідчий неохоче відповів.
– Півмільйона, – почув він сухий жіночий голос.
– Що? – не второпав слідчий.
– Півмільйона гривень. Саме стільки був винен Бойко Вітторіно. А віддав лише двісті тисяч.
Тільки зараз Єгор зрозумів, хто телефонує.
– Звідки ви про це дізналися? – запитав він у Власти.
На тому боці запанувала коротка мовчанка. Чувся тільки шум, характерний для перебування в машині, яка їде. «На зміні», – подумалося Єгору.
– Бухгалтер Бойка мені сказала, – нарешті, пояснила патрульна.
– Бухгалтер Бойка?
– Так, я подумала, якщо гроші давалися на бізнес, то на фірмі Бойка мають точно знати, яка була сума. Принаймні – знати про прихід великої суми грошей. Тому ми з Валентином…
– А хто вам узагалі давав право робити це? – обурився Єгор.
– Я вам учора двічі намагалася сказати, ви не захотіли слуха…
– Ви не маєте права проводити розслідування! – перервав Єгор, закипаючи все більше. – Алло! Ви чуєте мене? – у слухавці почулася підозріла тиша. – Алло!
Скляр подивився на екран мобільного: Власта зробила відбій. Що дозволяє собі ця жінка?
Вівторок, 22 січня 2019 року. 11:24
Не відкладаючи, Єгор поїхав на фірму до Бойка: той займався встановленням басейнів та камінів. Незважаючи на цікаве відкриття, слідчий вирішив не залишати свавільності Власти без уваги: щойно розбереться з розслідуванням – потурбується про догану для патрульної.
Головний офіс знаходився мало не в центрі міста. Прийшовши сюди, Єгор майже відразу наштовхнувся на господаря. Чоловікові однозначно не сподобалося бажання слідчого поспілкуватися з бухгалтером та іншими працівниками. Та що він може вдіяти?
Єгор підозрював, Власта встигла зустрітися з бухгалтером до появи Бойка на роботі. Приятель Вітторіно просто не мав часу попередити свою працівницю, аби та тримала язика за зубами стосовно боргу. Або ж вирішив, що поліція йому повірила і більше не перевірятиме. І бухгалтер Іванощук, сама того не бажаючи, бовкнула зайвого. Тепер жінка, років п’ятдесяти з гаком, нервувала, хоч і намагалася приховати це. Щоразу збивалася у свідченнях. Та найбільш напружило Скляра те, що вона собі на умі. Такі можуть приховувати щось важливе.