Якого лиха накоiли галичани своєю мовою й своім вмикуванням в украінські видання, за це міні казав один інтеллігент, котрий живе на селі, приіхав до Киіва, углядів вивіску, де було написано великими буквами: „Украiнська книгарня" (на Великі Владим. улиці). „Накупив я, каже він, усяких украiнських книжечок, і вхопив кільки номерів журнальчиків, бо я йіх і не бачив, і не читав. Вертаюся додому, читаю, — і тільки з дива очі витріщив. Що це за мова!
Що воно таке? Такою мовою размовляють ті словаки—венгри, що розвозять у нас по селах усякий крам. Читати ціх журналів я не міг і тільки дурно гроші потратив.
І недиво, що він не міг читать „Украінськоі Хати" бо натрапив на статтю д. Євшана (№ 6. 1910 р.): „Головне, чим люде звичайно захоплюються в мистецькому (художньому) творі, і на що звичайно звертають свою ввагу—це само виконання, способ представлення (великорус. слова)... коли власне зразуміемо її (поезіi) псіхичні мотори, той настрій, який безпосердно випереджує саму поетичну концепцію, а далі зможемо відчути (почутить), як щось дійсно реальне—тло (польс. — фон), підклад (підбійка) настроевий поєтичного твору, — тоді слова набірають далеко (багато) більшоi сили. Романтизм є світ души, укрите (скрытое—заховане) жите її серця. Головним елементом його є неопреділиме стремлiння (великорус.), містичне єство серця". І справді той добродий тільки дурнісінько стратив чимало грошей на номері журнала та за таку статтю, писану ніби якоюсь чужоземською, ніби словацькою пополовині з великоруською мовою. Його мова це вже не криве дзеркало украінськоі мови, а каррикатура нашоi мови. Д. Євшан своєю мовою дорешти може роспудить украінську публіку, як буде друкувати своі страшні статті в украiнських журналах.
За мову москвофільских галицьких газеток небіжчик Пипін в свій час написав в „ВЪстникЪ Европы" статтю: „Особый русскій языкъ", і дав такий присуд, що москвофільська мова така робляна та вигадана, що йіі не читатиме ні Украiна, ні Великороссія. Про мову проф. Грушевського, та тіх, що вийшли з його мовноi школи, д. Залізка, д. Євшана, д. Кревецького й д. М. Дорошенка таксамо можна сказати, що в йіх „Особлива, ні то великоруська, ні то украiнська мова", така робляна й мертва, що йіх писаннів ніхто з охотою не читатиме на Украіні.
До яких хиб допроважує переймання чужомовних корінів з чужих мов, ми бачимо в рядку слів, виведяних галичанами с польського коріня — рух та рiж (róż, руяснн — разный): руховність, руховний, рухінє, рухає, наріжний камінь (д. Грушев.), ріжниця, (різнація), ріжні (різні), відрілшяти (одрізнять). Деякі добродіі просто таки кажуть міні, що як вони читають в галицьких книжках оті згадані вище слова, то йім уявляється, що хтось когось ріже. Сказать поправді, i міні спочатку таке уявлялось, як я вперше колись давно читав галицькі книжки. Добр. Порш любить вживати слово виразник, переробивши великоруське славо выразитель (вия-вець, од слова виявлять), і воно вийшло не украiнське слово вйявець, а ніби якийсь чоловік виразник, котрий або лічить виразки (рани, болячки), як от окуліст, або сам робить виразки, як хірург. Переймання слів з чужих мов та позичка чужомовних корінів для утворіння неологізмів може дуже пошкодить наші пісьменські справі й спаскудити книжню мову, що вже й трапилось в галицькому пісьменстві. З безпешністю для украінськоі мови можна брать слова з церковно-славянськоі мови, як брав йіх Шевченко та Квітка-Основяненко, бо тільки ці слова не псують гармоніi й тона украінськоі мови. А не роблять вони дісгармоніі не через те, що ми звикли до йiх і розуміємо йіх, а по самі вдачі славянськоі мови, бо в наші мові є дуже багато і синтактики, і слів, і форм, і падіжів церковно-славяяськоі мови. Може буть, що колись давно, може й за часів Нестора літописця, і пізніше в XIV та XV віках, ще й говорили таксамо, як і писали украiнською мовою сливе пополовині з церковно-славянською мовою, бо і в козацьких думах XVII віку є багацько славянських слів, як от множество, много і т. д.
Слова, котрими теперички назначують втямок (понятіе) — „искусство", як от умілість, мистецтво (на правоб. Украіні кажуть — митець, а не мистець, це б то майстер на всі руки, на все, або — „ловкач"), що до „искусства" зовсім не стосується; а слово умілість це те ж саме, що й уміння. Препогані галицькі слова — істнувати, єстнувати треба доконче замінить украiнськими народніми: животіть (существовать), животіння (существованіє), живоття, або живіт (жизнь), бо в Черніговщині кажуть: це було — за живота нашого батька, а не за живоття. Та і в Киiвщині співають пісню: „Ой слаба ж, слаба! либонь л умру... Підіть приведіть попа і дяка, нехай же я роспишуся хоч за живота". І в Галичині втямлять ці слова, хоч там йіх і нема, з церковноi воликодноі пісні: „і сущимъ во гробЪхъ животъ даровавъ". На що вигадувать сьмішні й зателепуваті слова, коли вони є в народні украінські мові? Ще, хвалить Бога, що вони є.