зогниє в тюрмі, за їхнім улюбленим висловом, коли вони лише чули про який-небудь процес, то думали про гниття, про тілесний розпад засудженого, який розкладається, як переморожені стебла жоржини або картопля, забута в плетеному кошику під кухонною стільницею, вони думали не про рівний фасад тюремного закладу у Штайні з його сірими, чистими камерами, а про середньовічну темницю, встелену напівзогнилою соломою, про кайдани й закуте в них слизьке тіло, що розпадається на шматки, бачили лише покарання, якомога жорстокіше, бо цього вимагає справедливість, бо коли не йдеться про них, усі стають великими прихильниками справедливості; вони — прихильники належної оцінки і якнайсуворішого осуду провин, хоч необов’язково дослідження й оцінки пом’якшувальних обставин, які є для тюхтіїв, що, на їхню думку, є перепоною для правосуддя, хіба що коли, певна річ, стосуються їх самих, тоді вони є уособленням тієї справедливості, тому вони розуміли, схвалювали й з ентузіазмом вітали покарання, але геть не розуміли жертви, не розуміли, що покарання було передвизначене задовго до процесу, колись давно в Касселі, коли я вперше збагнув суть завдання. Ба більше, вони не розуміли, ухилялися від розуміння, що ця жертва принесена заради них, заради кожного з цих самовдоволених, законослухняних громадян, які приходили сюди поспостерігати, як судять порушника порядку, як він дізнається, що зогниє в тюрмі, що проявиться на обличчі дегенерата в момент виголошення вироку, вони не розуміли жодного разу, в жодній залі судових засідань не розуміли, що я пропоную їм єдиний рятунок. Що серед усіх цих жінок зі стетоскопами, які посміхаються їм із передостанніх сторінок тижневиків, лискучі та крейдовані, з лискучими та крейдованими посмішками, з волоссям, розвіяним повівом неприборканої ейфорії, що обіцяє турботливу медичну опіку, серед усіх осяйних пенсіонерів, що насолоджуються безпечною старістю в жовтих і червоних пуловерах, у квітчастих сукнях та кашемірових шалях світлих і нічим не заплямованих барв, що м’яко затуляють світлі й не заплямовані жодною печінковою плямою обличчя, серед усіх ідеальних родин зі «Сторожової башти», що пропонують неминуче спасіння, лежачи в мальованому раю між левом та ягнятком, серед усіх цих солідного вигляду фінансових радників із так досконало зачесаним набік волоссям, що вони здаються шматком полірованої деревини, у бездоганних костюмах і краватках, що висять ідеально рівно, хоч і зав’язані без жодної фантазії, втім, ми очікуємо не фантазії від фінансових радників із посмішками, що виражають безмежну довіру до запропонованого плану довготермінового заощадження «Безпечне майбутнє», одне слово, серед усіх цих людей із рекламок, брошур, телевізійних рекламних блоків, білбордів я був, по суті, єдиною людиною, яка давала їм справжній порятунок і справжнє розв’язання намарно. Намарно, оскільки моє завдання, і тут я мушу погодитися із Цеєтмаєром, майже напевне приречене на провал, і слід належним чином, тверезо обміркувати, за словами Цеєтмаєра, чи людству, а отже, і мені як одному з нечисленних свідомих представників цього людства вигідно наражати який-небудь витвір мистецтва, а тим більше шедевр на знищення тільки заради того, щоб ударити в набат і розбудити людство, Однак, відповів я Цеєтмаєрові, якщо ніхто не вдарить у набат і людство не прокинеться, пропаде не тільки цей один шедевр, а й узагалі всі твори та шедеври, уся візуальна пам’ять; усе візуальне дзеркало людства, у яке воно тисячоліттями дивилося й завдяки якому могло себе зрозуміти, порозумітися саме із собою, буде відкинуте, зведене до ролі спочатку легкого кітчу, потім гуморески й, врешті-решт, марного сміття, і тоді те суспільне надбання значної вартості, що сьогодні експерти оцінюють за своїми табелями в п’ять, десять, п’ятдесят мільйонів доларів, матиме вартість дошки, на якій воно намальоване, Як порізаний на клапті «Святий Ієронім» Леонардо, втрутився Цеєтмаєр, а я притакнув, один фрагмент якого був затичкою в бочці для родзинок, другий — сидінням табурета, що належав шевцю, а третій — дверцятами до шафки, Ні, запротестував я, було два фрагменти, один був сидінням табурета, що належав шевцю, а другий — стільницею. Менше з тим, примирливо мовив Цеєтмаєр, Так чи інак, казав я далі, ми ризикуємо