підігнав зайця, якого вони підстрелили в Кобернаузервальді, аж до останньої плямки крові на хутрі, усі мої двоюрідні сестри, що збирали колекції своїх портретів у сім, дванадцять, п’ятнадцять років і дякували за них словами: Колись наші онуки продадуть це Kunsthistorisches Museum за купу грошей! — одне слово, усі вони не були спроможні зрозуміти, чому я не став художником, тобто не отримав диплом художника у вищому навчальному закладі художнього профілю, напрям «Живопис» або напрям «Графіка», а став зубним техніком. Зрозуміти це було за межами їхніх можливостей, ще багато років поспіль із нагоди всіх родинних зустрічей, усіх днів народження і більших свят, коли треба було розкладати стіл, щоб розсадити родичів, діставали із шухляд або знімали зі стін мої рисунки, пускали їх по колу, мої передчасно постарілі двоюрідні сестри, тепер із подвійними підборіддями, опалими повіками, блискучими — попри накладання кількох шарів пудри — лобами, дивилися на себе колишніх, гожих: Як ти міг змарнувати такий дар, казали вони, як ти міг? — вони доходили навіть до того, що нарікали на це в стоматологічному кабінеті, де я працював, бо, звичайно ж, усі мої двоюрідні сестри, усі тітоньки й усі до одного дядечки лікували зуби саме в цьому стоматологічному кабінеті, отже, вони доходили до того, що із широко відкритими ротами, у яких колупався стоматолог під знеболювальним і свердлом, хрипіли: Яу фи мі-і-ф спалнуати даааар! Яу фи мі-і-ф? — нічого не розуміючи, незважаючи на мої пояснення, незважаючи на те, що я пояснював це їм не раз — і колективно, під час днів народження чи свят, і окремо, наприклад, на стоматологічному кріслі. І коли вбивство моєї дружини, пізніший судовий процес і так далі стали каталізатором мого рисування, і коли я знову почав рисувати, хоча зовсім інакше, тому що зрозумів, яким чином маю творити окрему реальність, мої двоюрідні сестри, тітоньки й мої дядечки, усі до одного й далі не розуміли ні вбивства дружини, ні причини повернення до рисування, ні, врешті-решт, того, чому рисунки не як живі, на щастя ж, усе-таки контакти між нами спорадичні, і хоча я не можу сказати, що родина від мене відвернулася, але вона в стані півоберту, за словами Цеєтмаєра, що, мабуть, відповідає і родині, і мені — він замовк. Я соромлюся говорити про завдання, почав він згодом, промовляючи, певна річ, засоромленим голосом, Цеєтмаєр, якого я досі ніколи не бачив засоромленим, оскільки воно асоціюється в мене з ганебним кітчем, з усіма сльозогінними фільмами, трансльованими в телевізійному сегменті сімейного кіно, у яких народжена в альпійському селі дівчинка Лізелотта змалечку знає, що колись рятуватиме солдатів на фронті, а тому зцілює зламану ніжку овечки, обкладає листям руку, яку друг ненароком встромив у гарячу воду, доглядає хворого на пропасницю дідуся із сусіднього села, щоб, урешті-решт, завдяки щасливому збігові обставин після багатьох перипетій записатися до школи медсестер в одному з міст долини й літати потім полем битви, що двигтить від вибухів, змайстрованих халтурниками спецефектів, розповідав Цеєтмаєр, або нехай і так буде, ми спостерігаємо, як малий Фріц годинами занурюється в недоступні частини гір, рятує пораненого орла, повідомляє рятівникам про непритомного туриста, що лежить на прискалку, а потім — а як же інакше — стає відомим на весь світ альпіністом і навіть гімалаїстом, його прізвище вписується золотими літерами в історію австрійського альпінізму й навіть гімалаїзму, оскільки немає жодної гарної або шляхетної біографії, з якої телевізійний сегмент сімейного кіно не зумів би зробити неперевершено ганебної халтури, а біографії людей, які отримали таке чи інше завдання, належать до залізного резервуару тем на багатосерійну або односерійну історію, з найбільшою охотою альпійську, тоді як завдання, істинне завдання, що підживлює все наше життя і примушує прагнути до єдиної мети, у жодному разі не є кітчевим, правда є найінтенсивнішою протилежністю кітчу, але до правди, певна річ, ми майже ніколи не маємо доступу, правду від нас приховують, вселяють нам огиду до неї, правду забороняють у найрізноманітніші, часто-густо вельми заплутані способи, а передусім дуже часто замість правди підкладають для більшості людей геть непомітно неправду, оскільки їм цілком достатньо речення в передовиці або кінцевих титрах фільму, на обкладинці книжки або на бандеролі, у яку вона вкладена: спираючись на факти, а вони одразу сприймають неправду як правду, одразу цю зовсім неправдиву альпійську історію Лізелотти або зовсім неправдиву альпійську історію Фріца сприймають як правду, через що їм часто-густо здається, що правда може бути кітчева, а кітчева може бути лише неправда, яка вважається правдою, як правда вироблена, запакована й виставлена на продаж гуртом і вроздріб, за словами Цеєтмаєра. Якийсь час він мовчав, але не тому, що був занадто зосереджений на рисуванні або не знав, що має казати далі, яка думка повинна йти після тієї, що він промовив, а тому, що давав мені час належно зрозуміти те, що я почув; тоді як я на кілька хвилин мусив абстрагуватися від рисунка Цеєтмаєра, від його кощавої, пташиної руки, що ширяла тепер над лівим боком рисунка, де поволі, хоч і непоступливо розквітали якісь нечувані констеляції, прорисовані в найменших деталях крихти світла, що формували спіралі, кола й зиґзаґи, щоб глибоко, а не лише поверхово зрозуміти умовивід Цеєтмаєра, бо ми обоє гидували поверховим розумінням, яке є не чим іншим, як нерозумінням. Отже, завдання ми не вибираємо, згодом почав Цеєтмаєр, а воно вибирається для нас чи, можливо, навіть нас вибирає завдання, що звучить кітчево, наче з якоїсь сентиментальної історійки, але кітчевим аж ніяк не є також тому, що на відміну від сентиментальних історійок, які розгортаються на тлі альпійських вершин і квітучих крокусів, у реальності завдання не завжди