Kunsthistorisches Museum. Я знаю, після кожної атаки, після кожного судового процесу відбувалося те саме: у десятках, у сотнях музеїв Австрії, Східної Німеччини, Західної Німеччини, пізніше — в Німеччині як такій, у Франції, Швейцарії, Великій Британії й так далі обговорювали мій випадок, обговорювали випадок Кривоклята, у десятках, сотнях музеїв усієї Європи працівницю освітнього відділу або бібліотеки просили скопіювати мою фотографію з якогось жовтого видання, найкраще збільшену, наклеїти її на шматок картону й помістити в шухляді під музейною касою, щоб продавець квитків міг перевірити, чи не пускає він до безцінних творів цього психопата, цього дегенерата, якому вдалося вже знищити майно особливого значення для культури в кількох країнах, і, звичайно ж, продавці чи продавчині квитків місяць, два, п’ять місяців уважно й неприхильно придивлялися до кожного чоловіка середнього віку, потім дещо старшого віку й, урешті-решт, зрілого віку, нахилялися до шухляди, висували її, кидали погляд на її дно, порівнювали брови, форму очей, носа саме тоді, коли я ніяк не міг відвідати їхній музей, тому що сидів або в слідчому ізоляторі, або вже в закладі, лікарні чи медичному центрі, з якого ніхто мене не випустив би, тоді як вони — продавці та продавчині квитків — впадали в справжню істерію, мучили невинних людей — чоловіків відповідного віку з продовгуватим обличчям, наказували їм ставати під світло, морщити чоло, піднімати підборіддя, наказували їм робити це все, водночас позираючи на вийнятий із шухляди шматок картону, — і так багато місяців; одного разу я дізнався про білетерку з музею в польській копальні солі, чия сестра, що доглядає в Австрії якогось дідугана, надіслала не одну, а три фотографії, вирізані з трьох різних таблоїдів, майже завжди, зрештою, це були однакові кадри з трьох однакових таблоїдів, вона ж наклеїла собі ці фотографії, а як же інакше, на шматок картону, переконана, що я навідаюся до тієї копальні солі й обливатиму дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою манекени із зображенням гірників за роботою, а також гірничі шапки й мундири з чорного сукна, її одержимість постійно зростала, з почуттям небезпеки вона приїхала за адресою закладу, де я перебував, і ламаною німецькою написала мені довгого листа, мовляв, вона знає, який у мене вигляд, і захищатиме манекени та мундири з чорного сукна, навіть якщо їй доведеться заплатити за це смертю чи каліцтвом, що й казати про жахливе й пожиттєве спотворення обличчя і так далі, вона надіслала мені ще другого такого листа і третього, після чого, як я дізнався, сама опинилась у якомусь закладі. Але, звісно ж, коли я вийшов на свободу, продавці та продавчині квитків уже про все встигли забути, встигли викинути шматок картону, встигли стерти моє обличчя з пам’яті, тож, коли я відвідував їх, вони дивилися на мене як на кожного іншого клієнта, не підводили навіть очей, зосереджувалися на видаванні решти та друкуванні квитка або відриванні його з квитанційної книжки, зовсім як та меланхолійна жінка, яка, не знаючи, що скількись років тому я підпалив тут «Автопортрет» Рембрандта запальничкою, саме відірвала квиток від квитанційної книжки й апатично подала мені, інкасувавши чотирнадцять євро, чотирнадцять євро за вхід до так званого палацу мистецтва. Так звані любителі мистецтва полюбляють Kunsthistorisches Museum, бо він є так званим палацом мистецтва, що становить гідну оправу для колекцій, тобто має все, що мають справжні палаци: мармурові колони з позолоченими капітелями, парадні сходи, фрески на склепіннях, купол і так далі, а також усе, що мають церкви, оскільки це також і так званий храм мистецтва, однак моя дружина щиро ненавиділа, за її словами, найбільший на світі пам’ятник кепському смаку меценатів, Поглянь, казала вона, цей несмак просто не має собі рівних, поглянь на ці монограми, всюди Е та FJ