наближення до Давида спонукало зустрітися з ним — у цей момент, втягнутий, воно змусило мене з ним зустрітися, беззастережно, і це був кінець обливання Давида, жодного обливання Давида — і я це знав занадто добре — відбутися не могло, це була річ, відома мені віддавна, річ, яка ставалася не раз, власне кажучи, на кожне обливання припадали два або три рази, коли я заходив до музею чи колекції мистецтва з глибоким переконанням, що того дня обіллю цей або інший твір, після чого відмовлявся — не через натовп, надмір охоронців і так далі, а через утягнутість і беззастережну капітуляцію перед твором мистецтва, через яку я проводив із цим твором наступну годину, дві чи три, а також проводив її із сусідніми творами, що висіли на стінах інших зал, і виходив, ніким не переслідуваний, із такою самою невідкоркованою пляшкою кислоти в кишені плаща. Так само й тепер я був змушений рятуватися втечею до зали Веласкеса. У залі Веласкеса, по суті, я міг би закінчити свою акцію, міг би в ній закінчити ще одну свою спробу виконати завдання, оскільки обливати кислотою в залі Веласкеса є що, і слід сподіватися, що пошкодження бодай однієї інфанти потрапило б на перші сторінки всіх газет і в усі телевізійні новини, певна річ, із відповідною сумою, супроводженою численними нулями, тим більше що короля, королеву, інфант та інфантів повісили поруч, одне біля одного, як довгу порізану родинну світлину, на якій шестеро осіб через подвійну експозицію фотопластинки з’являються двічі, стоячи всередині цієї зали, я подумав, що, по суті, стоїш усередині королівської родини, з якоїсь причини це на певний час мене дуже розважило, розважило аж до сліз, однак за мить я розтривожився, бо усвідомив, що атаку на будь-яку інфанту чи будь-якого інфанта, що й казати про їхніх батьків, помилково зрозуміють, зрозуміють як атаку на інститут монархії, можливо, як критику правління Хуана Карлоса II або ж критику його зречення від престолу, всі таблоїди детально вивчали б мої, певна річ, висмоктані з пальця, монархістські чи антимонархістські погляди, і весь жест потонув би в безглуздих фантазіях про політику, одна лише думка про це майже довела мене до сказу, адже я був близький до того, щоб узяти пляшку в руку, якби не пароксизм сміху, я її відкоркував би й порснув би її вмістом на одну з тих ідеально вигладжених щічок і далі — на габсбурзьку брошку з двоголовим орлом, на сукні, що іскрилися мало не абстрактними вишивками, і так далі, але, на щастя, цього не трапилося, і мене не сприйняли за одного з політичних маніяків. Оскільки людей, які привласнювали собі право нищити якийсь шедевр через перипетії особистого життя, товкли молотком скульптуру Мікеланджело, бо вважали себе воскреслим Христом, або навідліг різали якесь чудове полотно, бо їм дала відкоша геть нецікава особа з маленькими оченятками й зав’язаним у хвіст волоссям, мені завжди було важко зрозуміти, остільки щирим, глибоким нерозумінням і щирою, глибокою ненавистю я завжди обдаровував отих затятих, тупих у своїй затятості, просто нескінченно тупих у своїй затятості чваньків, які нищили твори мистецтва через політичний або релігійний фанатизм. Я виключаю з цієї групи американського святенника, який кинув стільця у «Венеру» Буґеро