Влад розплющив очі й обтер спітніле чоло. Марення було неприємним і лишило недобрий осад. Із вікна вже прозирали сонячні промені. Віра ще спала. Влад підвівся з постелі й побрів на кухню. Зварив міцну каву, сів за стіл і замислився.
Що ж його робити? Може, не варто поспішати з одкровеннями? Цей сон йому не сподобався. Хоч він не вірив у якесь значення снів – точніше, вважав їх продуктами перетравлення щоденних подій та емоцій, – цей сон йому видався віщим.
А раптом він зараз відкриється перед Вірою, розповість про всі свої гріхи, а вона лишить його, гримнувши дверима? Він не може її втратити. Не може. Зачекати, чи що… Так. Він зачекає. І добре все обдумає ще раз. Ну навіщо поспішати?
А може… А може, почати збирати «досьє» на Катерину?! Бити її – її ж картою? Це гарна ідея, чорт забирай! Хтозна, які секрети має ця мегазірка і від кого вона їх приховує?
Влад зосереджено сьорбав каву, і, здавалось, у мізках прояснювалось. Містер Влад Холмс, геній детективу, розпочне власне приватне розслідування, і зовсім скоро ця мегадурепа, котра мала необережність мерзенно шантажувати його, поплатиться за свою дурість.
От що то свіжа голова! Влад полегшено відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу й випив залишки кави.
До кухні увійшла Віра. Вона подивилася на нього якось сумно, але всміхнулась.
– Чому не розбудив мене?
– Ти так гарно спала, кицю, не хотів тривожити твого сну. Зараз зварю тобі каву, чекай… – Влад підхопився зі стільця.
– Не треба, котику, я сама.
Віра звичним рухом відчинила шафку, де стояли скляні баночки з кавою і чаєм.
Влад стежив за її рухами і відчув, як у повітрі зависнуло напруження. Їхні слова звучали механічно, вимушено. Усе було ніби так само, але насправді не так. Хотілось негайно розтрощити цю механічність, розірвати напруження. У грудях нестерпно защеміло.
– Я люблю тебе, – вихопилось у нього.
Віра озирнулась і здивовано подивилась на Влада.
– Я люблю тебе, Віруню, ти чуєш? – його голос раптом став хрипким.
– Владику, я теж тебе люблю. Що з тобою таке?
– Нічого. Просто хочу, щоб ти це пам’ятала.
– Добре… – розгублено відповіла вона.
– Підійди до мене.
Віра відставила баночку з кавою і підійшла до Влада. Він підвівся і стиснув її в обіймах.
– Ти…
– Тш-ш. Нічого більше не кажи, – перебив він її.
Розслідування самопроголошеного генія детективу розпочалося з банальних розпитувань колег у філармонії. Ніби між іншим, за кавою й перекурами, він обережно ставив безневинні й начебто малозначущі питання, на які отримував несподівано відверті відповіді.
От люблять патякати наші люди, усі без винятку, що би там не казали про витонченість і неприземленість людей мистецтва. З неймовірною насолодою вони витрясали йому подробиці того, що знали про свою колишню колежанку, яка так і не з’явилась більше в них.
Хоч насправді нічого нового він не довідався. Про її публічне життя він і так знав. Власне, про це знали всі, хто хоча би трохи цікавився культурним і світським життям зірок. Щодо інших, якихось особистих і пікантних подробиць, які він очікував почути, то поки не вдалося нічого з’ясувати.
Влад уже почав було втрачати віру в блискучість ідеї про розслідування, та якось до нього підійшла Марія Степанівна, їхня прибиральниця.
– Я чула, ви цікавитесь Катериною Миколаївною? – примружившись, спитала вона, стискаючи в руці держак швабри.
Влад озирнувся, чи нема, бува, за спиною тієї самої Катерини Миколаївни.
– Узагалі-то так, – обережно підтвердив він. – А що таке?
– Скажу вам, як воно є: не подобалась вона мені. Як людина, маю на увазі, бо як співачка, певно, вона неперевершена, тут не посперечаєшся. Що ж до людських якостей, для вас не секрет, що їх у неї було не так багато. Словом, чудово розумію вас, Владиславе Петровичу. Я знаю, що це вона винна у ваших сімейних проблемах, тому…
– Не розумію, про що ви, – невдоволено перебив її Влад.
– Стіни в нашій філармонії хоча й не тонкі, Владиславе Петровичу, проте голос нашої зірки потужніший. Я знаю, що вона шантажувала вас, тому зруйнувалася ваша сім’я.
– Вам би психологом працювати, а не прибиральницею, Маріє Степанівно! – намагався віджартуватися Влад.