– Жартуйте собі на здоров’я, Владиславе Петровичу, але я не ображаюсь на вас. У кожного життя складається по-своєму, не всім же бути видатними людьми… Хтось мусить і сміття прибирати. Уявляєте, якби всі мали вищу освіту і не хотіли бруднити рук? Жили б, як свині, в багнюці. Світ би перетворився на суцільне сміттєзвалище…
– Ну що ви, що ви! Я не хотів вас образити, Маріє Степанівно! Я не те мав на увазі, їй-богу! – Владові раптом стало шкода цю жінку, з якою він завше поводився дещо зверхньо, аж ніяк не очікуючи від неї таких мудрих роздумів.
– Я вже сказала, що не ображаюсь на вас, – посміхнулась жінка. – Словом, я чого підійшла до вас… Справа в тому, що я випадково чула, як вона розмовляла по телефону. Їй хтось погрожував. Ну… тобто самих погроз я не почула, звичайно, але впевнена в цьому, бо після розмови вона виглядала дуже переляканою. А наступного дня зникла. Я мусила вам про це сказати, а раптом згодиться? Думаю собі тепер: хоч би жива була. Хоча вона мені й не подобалась, але все ж людина, – було б шкода, якби з нею трапилося щось лихе…
– Вона живісінька, повірте, я бачив її цими днями. Не хвилюйтеся за неї, Маріє Степанівно, нічого з нею не трапиться. Але дякую за інформацію.
Прибиральниця знизала плечима. Схоже, вона засмутилась, що їй не вдалося стати в пригоді.
– Ви мені дуже допомогли, справді! – Він вирішив хоч якось підбадьорити жінку. – Я думаю, що довкола неї дійсно може бути щось нечисте.
– Так. Якесь темне підозріле дільце, – вмить пожвавилась і змовницьки примружила очі Марія Степанівна. – Я дуже люблю детективи, знаєте, тому й звертаю увагу на різні підозрілі речі довкола, особливо дрібниці. Дрібниці, знаєте, малопомітні, але дуже важливі. У книжках саме дрібниці, на які спочатку ніхто не звертає уваги, допомагають у розслідуванні і стають ключовими!
Влад вражено дивився на прибиральницю: схоже, він таки недооцінював цю жінку. От буває ж таке, що людина, на яку розраховуєш, виявляється малозначущою, а той, хто непомітно лишається осторонь, є неоціненним!
– Ви маєте рацію, Маріє Степанівно. На всі сто відсотків! Дякую вам за інформацію. Я подумаю про це. Можливо, щось справді вдасться з’ясувати.
Жінка задоволено посміхнулась і пішла до своєї комірчини. Влад дивився їй услід: Марія Степанівна, ну хто би міг подумати! Такі роздуми, це ж треба. Адже вона має рацію: якщо Катерині хтось погрожував і наступного дня вона зникла, тут явно щось нечисте.
Правда це чи ні, він з’ясує, але принаймні ця інформація на даному етапі була бодай чимось суттєвим. Можливо, це виявиться першою ланкою в збиранні провокативного досьє. Хто знає, на що воно його виведе.
У голові тим часом уже визрівав план подальших дій. Він піде на свою стару винайняту квартиру, про яку геть забув за всіма перипетіями. Саме вересень є останнім оплаченим місяцем, після якого треба повернути ключі власнику. Може, Катерина лишила там якісь речі чи зачіпку. Деталі… Так. Слушна думка про деталі і дрібниці. Тепер він буде більш уважним.
Задоволено посміхнувшись, Влад увійшов до кабінету, відчинив особисту шухляду і в глибині намацав ключ від квартири.
3
Підіймаючись сходами, Влад стискав у кишені ключ. Хоч би там не було тієї божевільної. Але чого б їй там бути? Хіба… хіба якщо вона переховується від тих, хто їй начебто погрожував… Що ж, принаймні в нього вже є що їй закинути в разі чого. Він скаже, що йому відомо про її причетність до брудних справ, тож їй краще подумати про власну безпеку, перш ніж комусь погрожувати.
Дійшовши до дверей, він витягнув із кишені руку з затисненим у ній ключем. Тієї ж миті за дверима щось брязнуло: це розбився об підлогу якийсь скляний посуд. Отже, вона все-таки там. Влад притулив вухо до дверей і розчув стишені голоси.
Отакої! То вона ще й не сама там! Він принишк і дослухався до розмови.
– …не чіпайте його, благаю! Він нічого не знає, – то був голос Катерини, явно чимось, але скоріше кимось наляканий.
– Чим доведеш? – відповів їй хрипкий чоловічий голос.
– Ми просто спали з ним. Клянусь!
– Це не доказ! – То вже був інший чоловічий голос, більш басовитий.
– Для чого би я мала його посвячувати в це? Я що, схожа на дурепу?
– Ви, баби, усі дурепи. Та й язиками любите поплескати! – аргументував басовитий.
– Еге ж, любите, то є факт! – підтвердив хрипкий.
– Усе скінчено. Ти це тямиш? – басовитий був явно не налаштований на приємне завершення розмови. – Хоча мені тебе шкода. Справді шкода, – співчутливо додав він. – Кажуть, ти була класним спецом!