Віра різко зупинилась і обдарувала його поглядом, сповненим крижаного холоду, її лице перекосилось від гніву.
– А хто просить? Котись собі геть! І облиш мене нарешті!!! – прокричала вона і пішла, нервово погойдуючи стегнами.
Влад стояв як укопаний і сторопіло дивився їй услід. Звісно, він не буде бігати за нею. Але що, чорт забирай, відбувається?! Хто йому пояснить?!
А власне… не пішло би й справді все до біса?!
Він викинув квіти і пляшку з вином у смітник і зайшов до крамниці. Рішуче підійшов до відділу спиртного й узяв літрову пляшку коньяку. Був упевнений, що Віталій із задоволенням розділить з ним це чудодійне пійло. І хай все котиться подалі!
5
Віра підіймалася сходами і крізь вогку затхлість під’їзду відчула запах парфумів. Його парфумів. Усередині стиснулось. Тільки не це… Тільки не тепер… Водночас до болю в грудях захотілось його побачити й обійняти. Вона так за ним скучила!
Під її дверима, обіпершись об стіну, дійсно стояв Влад.
– А де квіти, вино? – холодно кинула вона, підійшовши. – Що ж ти порушуєш традиції?
– Нащо ти так?.. – зітхнув він.
– Чого ти хочеш від мене?
– Мені без тебе погано.
– А кому зараз добре?
– Давай поговоримо, Вірунь. Будь ласка…
Влад пропустив Віру до дверей. Вона відімкнула їх і сердито глянула на нього.
– Ти думаєш, розмова щось змінить?
– Принаймні дай мені такий шанс…
– Шанс? А хто мені дасть шанс мати нарешті спокій, га? Хто? Нащо ти мене мучиш?
– Вірунь…
– «Вірунь»! – огризнулась вона. – Заходь уже, не стовбич тут! Я не збираюся розводити з тобою рандеву в смердючому під’їзді.
Віра прочинила двері й увійшла, сердито брязнувши ключами об тумбочку. Влад тінню зайшов слідом і тихо причинив за собою двері.
– Кать, я вдома!
Двері однієї з кімнат розчинились, і на порозі постала висока худорлява дівчина.
– Привіт, – сказала вона і з цікавістю позирнула на гостя, що непевно тупцяв поза спиною матері.
– Це Владислав, мій старий знайомий. Випадково зустріла його неподалік. Ми зайшли на чай, – пояснила, щоправда дещо знічено, Віра.
– Ага, я в курсі. Ми вже познайомилися, десь години дві тому, – гмикнула та й пішла собі до своєї кімнати.
Віра обдарувала Влада колючим поглядом і зайшла до кухні.
– То чого тобі? Давай кажи, що хотів, і забирайся. Я втомлена і хочу спати.
Влад важко сів у крісло і втупився у стіл.
– Ну? Чого тягнеш кота за хвоста?
– Вибач мені.
– Та що ти?! – єхидно пирхнула вона.
– Я не можу без тебе. Справді не можу. Пробував – нічого не виходить…
Віра мовчки дивилася на нього. Її лице все ще викривляла гримаса гніву. Вона дістала з шухляди конверт і висипала на стіл його вміст.
– Так, – знов зітхнув Влад, – це моє минуле. Паскудне минуле, яке стискає мою горлянку і не дає спокійно жити. Я поганець, Вірунь. Я паскудник. Мені немає прощення, але я хочу, щоб ти все-таки вибачила мені. Я хотів тобі зізнатись у всьому, справді хотів, але… – Він зрештою замовк, так і не знайшовши слів.
Віра підійшла до вікна і, прихилившись до скла, подивилась у темінь за вікном. У повітрі висіло те важке напруження, що нависало над ними в їхній останній ранок разом. Що могло би порушити його? Нічого! Анічогісінько не зможе порушити це напруження, розплутати цей клубок брехні, в якому заплутався цей нещасний чоловік. І як би сильно вона не любила його, як би сильно не хотіла бути з ним, дозволити собі цього вона не зможе. Нехай їй буде каюк, нехай вона помре від туги за ним, але жити в цьому клубку вона не зможе. Небажання бути зануреною в брехню було сильнішим від бажання бути з НИМ. Вона вже ніколи не повірить йому. Якщо чоловік зраджує, він робитиме це завжди, навіть якщо у хвилину каяття сам вірить у можливі зміни. Бо така чоловіча сутність, така їхня кобелина природа. І як би він не виправдовувався зараз, як би не каявся, насправді це нічого не змінить. Усе обірвалось у той момент, коли вона опинилась попід під’їздом того злощасного будинку. Тоді, коли він поспішав у своє розпусне лігвище, не зауваживши її, ту, якій обіцяв свою вірність. А тепер прийшов і все: «Я-я-я-я!» Ніби все має обертатися довкола нього – ну хіба не егоцентричний покидьок?
Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла… Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія…