Віра поглядом ошпарила Влада, утім, і далі мовчала.
– Я люблю ту, першу. Відпусти її, будь ласка…
– Йди до біса! – зрештою вибухнула жінка, відштовхнувши від себе Влада. – Я відпускаю тебе, чуєш, тебе! Дай мені спокій нарешті!
– Ти невблаганна…
– Забирайся геть!
Вона підійшла до дверей і різко їх прочинила.
– Я не здамся, Вірко. Що б ти не казала і не робила, ти мене любиш. І рано чи пізно ми будемо разом. Я в це вірю.
– Тіш себе, якщо тобі так добре з цього. І забери своїх курвочок! Мені вони тут не потрібні!
Влад згріб зі столу фотокартки, зім’явши їх, і рушив до дверей.
– Я буду терплячим. Я завинив і розумію це. Тому чекатиму, скільки буде потрібно тій, іншій, – холодній і злій – жінці в тобі.
Віра зачинила за Владом двері й припала до них, вдихаючи його запах, що лишився в повітрі.
«Він буде чекати… Він буде чекати!» – прошепотіла вона, ковтаючи сльози, що нестримно покотились лицем.
«Та нехай собі чекає!» – химерно ошкірилась інша.
Частина ІІ
Крізь безодню до Світла
…Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії…
Розділ І
Мар’яна. Мить забуття
1
Тієї ночі в батьківському садку співав соловей. Співав по-особливому, як тоді, колись… Із прочиненої кватирки до кімнати просочувались солодкі пахощі бузку, що квітнув під вікном. Мар’яна лежала у своєму старенькому ліжку, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя, і не стримувала потік розбурханих думок. Несподіваний телефонний дзвінок з минулого змусив зануритись у далекі спогади. Спогади п’ятнадцятирічної давнини, коли і їй самій було п’ятнадцять. Півжиття вже минуло з тих пір! А здається, ніби все те було лише вчора…
…Освітлені місячним сяйвом, вони стояли коло хвіртки Мар’янчиного двору і впивалися звуками вечорового затишку: з-поміж сюрчання цвіркунів виділялось наполегливе, спрагле тьохкання солов’я.
Вони купались у ніжності…
Вони огортались теплом…
Вони прагнули лиш одного: бути завжди поряд…
Вони мріяли лиш про одне: бути завжди разом…
І були. Вони направду були наче в Казці. Власній казці, де сюжет розвивається за їхніми спільними бажаннями. Казці зі щасливим фіналом, за котрою починається наступна казка. І так – до безкінечності. Бо Кохання ж вічне?
«Я люблю тебе, чуєш, Мар’янко?.. Ти моя, і тільки моя… Нікому тебе не віддам ніколи… Нізащо у світі ми не розлучимося з тобою… Повік будемо разом…»
…Добра, добра, ніжна Казка. Теплі, теплі спогади. Проте казку свою вони не дописали. Вона обірвалась. Раптово. Бо ніщо не вічне у цьому земному житті, і тим паче наївна юнацька казка.
Серце було розбите вщент. На мільйони дрібних часточок, які вона потім довго-довго збирала докупи, а рани гоїлися довго і непомірно боляче. Вона вже давно не тримає на нього зла і образ. Час стирає все, і навіть біль. Лишаються лише шрами на серці. Вони болять інколи, але не надто.
І ось тепер, п’ятнадцять років по тому, – дзвінок…
Вона зіскочила з ліжка, увімкнула настільну лампу й дістала з комода пошарпаний юнацький фотоальбом. Погортавши, віднайшла стареньку, дещо пожовклу від часу, проте кольорову світлину, з якої дивився на неї усміхнений стрункий синьоокий юнак із білявим витким волоссям. Він був зодягнений у форму солдата й хвацько тримав руку на начищеній до блиску пряжці паска.
Жінка притулила світлину до грудей. Який він тепер? Йому зараз… тридцять п’ять. Лишенько, як же летить час! Може, він уже посивів абощо? А може, й досі такий же вродливий і доладний? Так незвично було почути його тепер, коли спливло чимало років…
– Привіт, Мар’янко… – дещо несміливо озвався у слухавці до болю знайомий голос. – Упізнаєш мене?
– Привіт. Упізнаю, звісно що впізнаю…
– Як ти живеш? Не ображаєшся, що розпитав твій номер, що дзвоню до тебе?