– Ні, що ти. Мені теж цікаво, як ти живеш, Михаси… – вона раптом осмикнулась і поспішно виправилась: – Михайле.
– Я згадую тебе дуже часто. Усе думаю, як би воно було, якби ми з тобою й досі були разом…
Мар’яна мовчала. Не знала, що відповісти. Їй хотілося повідати про свої пройдешні почуття, дуже хотілося. І про те, як болісно тоді переживала розлуку. Як згодом уявляла їх парою, роз’ятрюючи тим собі душу, бо розуміла, що вже нічого не повернути і вони не будуть разом… Але мовчала. Якесь дивне передчуття на мить зблиснуло зі шпарини підсвідомості: а може, не розбурхувати душу? Може, знов буде нестерпно? А може, й ні – це ж було так давно. Хтозна.
– Мар’янко, не мовчи, – стривожено мовив голос у слухавці. – Ти сердишся на мене досі? Якби ти знала, як я себе дотепер картаю, що в нас із тобою все тоді так стало…
– Ні, все добре. Отже, так мало стати. Усе, що випадає на нашу долю, кажуть, на краще. Не картай себе.
– Скажи, ти щаслива?
– Так, щаслива, – не роздумуючи, відповіла, і на якусь мить їй раптом здалося, що тих п’ятнадцяти років, що прожила після розлуки з ним, і не було; наче ще вчора вдихала ті солодкі бузкові пахощі, чула солов’їний спів, наче вчора її голова йшла обертом від його рук, вуст…
Усіляке було на її шляху, і лише тепер замислилась: а як би воно було, якби вони з Михасиком були нині разом? Як би склалося життя?
Пам’ять знову відхилила свою завісу…
…Ось він, – стрункий красень Михайло, – стоїть у тіні старої розлогої липи, обіпершись плечем об широкий стовбур. Чекає на неї. То була їхня липа: вони завше стрічалися коло неї. Мар’яна, прямуючи йому назустріч, ще здалеку милувалась його струнким станом, густим світлим волоссям, яке кумедно куйовдив вітер, широкою привітною усмішкою. Душа тремтіла від щастя.
Він ніколи не чекав, доки вона підійде до нього, – кидався назустріч, підхоплював, наче пір’їнку, і кружляв у повітрі. Затим, безтурботно сміючись, вони бралися за руки й ішли вздовж ставка, над яким кружляли, кричачи, озерні чайки. Сонце закочувалося за обрій, зігріваючи їхні душі лагідними променями…
…То була безсонна ніч спогадів. Теплою річкою зринали вони з пам’яті й занурювали в минуле. А вже наступної ночі Михайло їй наснився.
…Він сидить навпроти неї, проникливо дивиться і щось невиразно шепоче. Його очі вона чітко бачить, але лице застилає марево. Вона простягає до нього руки, хоче доторкнутися, однак пальці потопають в оманливій поволоці. Хлопець усміхається. Усе зникає…
Того ж дня він їй знову подзвонив.
– Ми можемо побачитися? – обережно спитав.
– Мабуть, що так, – після незначної паузи відповіла Мар’яна.
– Ти в батьків зараз?
– Так.
– То, може, під нашою липою?
– Добре, чому й ні…
Під нашою липою…
Відклавши мобільний, Мар’яна замислилася. Що вона знає про нього? Вона пам’ятає його молодим безтурботним двадцятирічним парубком. За п’ятнадцять років люди змінюються якщо не кардинально, то принаймні суттєво – те вона знала по собі. Який він зараз? Хто він зараз? І чому саме тепер – п’ятнадцять років по тому – він до неї подзвонив?
Вона йшла на зустріч з Михайлом, і серце її неспокійно калатало в грудях. Чому б це? Невже боїться розбурхати пройдешні почуття? Та ні. Ні. Бо вони вже не ті, що були тоді. Тими, якими вони знали одне одного багато років тому, вони вже не є. Тож і боятись нічого.
Наближаючись до парку, шукала очима крону старої липи – та он же вона! Спинилась. Може, повернутись додому? Навіщо все це – ця зустріч, ці хвилювання і сум’яття? Проте вже була помітна постать високого чоловіка. То він. Точно він: серцем відчула. Вертатися було негоже, тому рушила вперед, назустріч Михайлу, який теж помітив її й уже крокував до неї. Такий же стрункий, як і п’ятнадцять років тому, незмінною була й усмішка.
– Привіт! – гукнув, наближаючись, і помахав їй рукою.
– Привіт!
– Ось ти яка стала!
– Яка?
– Чарівна й гарна.
– А колись такою не була?
– Була. Але була ще дівчиськом. Нині ж перетворилась на розкішну жінку! Погодься, що в п’ятнадцять років людина виглядає зовсім інакше, ніж у тридцять. Тобі ж зараз… тридцять?
– У жінки негоже запитувати про її вік, але так, ти правий, я вже виросла. Та й ти теж уже не безтурботний парубок, а справжній чоловік, змужнілий і дорослий.