Вона дивилась у Михайлові очі й усміхалась: вони лишились такими ж пронизливими й ніжними. Проте замість бісиків, що грали колись у них, нині там тліла печаль…
Чимало розповів їй того вечора Михайло. Непростий шлях випав йому. Одружившись, через кілька років втратив дружину й доньку – та втрата досі йому незбагненна й болюча, бо сталось усе раптово, утім, як і все у цьому житті. Затим, розгніваний на долю, вирушив на пошуки щастя за кордон. Проте й там не знайшов спокою – лише озлився більше. На жінок не звертав уваги, бо вони приносили йому лиш нещастя…
– То розплата мені за те, що образив тебе тоді. Спокутую все життя, – гірко зітхнув він. – Ти ж пробачиш мені?
Мар’яна схилила голову. Чи пробачить вона йому зраду, через яку доля розвела їх? Та вже давно пробачила, бо час таки стирає біль. Звісно, добрячий урок вона тоді отримала. Приниження і розпач, що їх вона зазнала, добряче пекли тоді. Пізніше недовіра й страх перед новими розчаруваннями вносили в життя свої корективи. Проте все лишилось у минулому. Тому зараз, дивлячись у Михайлові очі, могла відверто стверджувати, що не тримає на нього образи, хоча й не виправдовує того вчинку.
Вони йшли понад ставом, над яким кружляли озерні чайки, й Мар’яні раптом здалося, ніби їй зараз п’ятнадцять і вони з Михасиком прогулюються, переповнені щастям, безтурботні… Але то лиш на якусь мить. Мить забуття.
Мар’яна десь чула, що той, хто не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього. Чи є в тому твердженні бодай крапля сенсу? Хтозна. Минуле… Воно ж минуло. Проте любила Мар’янка зануритись у якісь приємні спогади, прогулюючись парком або ж за філіжанкою кави в улюбленій кав’ярні. Це так чудово: мати в серці гарні спогади, які можна будь-якої миті дістати з таємної шухляди пам’яті й пережити заново… Головне – не забувати, що живеш сьогодні, зараз, уже. А вона про це пам’ятала.
2
Наступного вечора, повернувшись до Рівного, Мар’яна поволі виходила із дещо дивного стану забуття, намагаючись увійти у звичне життєве русло. Вона любила свій особистий емоційний простір, що створювала довкола себе; любила своє маленьке затишне житло, любила приємні дрібнички, якими оточила себе, емоції, які вони дарували їй; любила своїх подруг – Віру і Христину. Особливо Христину, котра була їй близькою за духом. Багато чого іще. Бо вміла віднаходити радість у простих речах, на котрі більшість не звертає уваги; вміла смакувати життя, правильно розставляючи пріоритети.
Утім, думки про Михайла заставали її зненацька, набуваючи якогось важливого значення. Те, що вона дізналася про його життя, дуже вразило й стривожило. Їй було шкода нещасного Михайла, котрий так дорого заплатив за свої юнацькі помилки. Принаймні він сам так пояснював своє невдале життя. Стан невимовного розпачу, в який він був занурений, непокоїв її.
– Де ти, Мар’янко? Ти зараз не зі мною, – стиха озвався Максим, стривожено вдивляючись у її лице. – Ти нічого не хочеш мені розповісти?
…Вона познайомилася з Максимом близько року тому в своїй улюбленій кав’ярні «Солодке життя», куди частенько заходила на каву. Того дня вона мала не вельми гарний настрій, тож вирішила піти на каву, щоб виправити цю прикрість. Кав’ярня дуже благотворно впливала на її настрій: небагатолюдна, дуже затишна. Мар’яна цінувала якісну музику, добру каву й смачну випічку. Саме «Солодке життя» все це вдало у собі поєднувало, тому стало для жінки невід’ємною частиною її повсякденного життя.
Отож, жінка зручно вмостилася за столиком і з задоволенням вдихнула аромат кави. Поза тим, погляд її мимоволі спинився на чоловікові, котрий самотньо сидів за столиком у кутку теж із чашкою кави. Він дивився на неї з неприхованим захопленням. Витке чорне волосся ледь прикривало його високе чоло, а очі були надзвичайно розумними. Він не був еталоном краси, однак його обличчя було настільки доброзичливим, що Мар’яна не стрималась і всміхнулась йому. Утім, одразу відвела погляд убік – якось не в її манері було всміхатися незнайомцям. Та й не за цим вона сюди прийшла. Проте незнайомець явно зацікавився її усмішкою й далі пильно дивився на неї. Коли за мить Мар’янчині очі знову ковзнули в бік чоловіка за столиком, він уже щиро всміхався їй. Відтак підвівся, взяв свою чашку й барсетку та неспішним, витонченим кроком підійшов до її столика.
– До вас можна приєднатися? – спитав чоловік, і Мар’яна аж оторопіла від його надзвичайного, трішки хриплуватого баритону.