Розділ ІІ
Михайло. Як все було
1
Уже вечоріло, коли він, витягнувши з колодязя води, поставив відро коло сходів і стомлено сів на лавку під вікном. Неспішно закурив цигарку. Зітхнув. Затягнувшись, теж неспішно, випустив цівку диму й похилив голову.
Він був стомлений. Хоча втомі був радий: у ній намагався шукати якщо не втіхи, то бодай тимчасового полегшення для душі. Утім, не знаходив, хоч як не намагався.
Жодна втома не зупиняла тяжких думок, що роїлись у голові, мов ті бджоли, від яких немає спасу: якщо вже втрапив у рій, то все…
– Гей, сусіде! Нудьгуєш, як завше? – почув за хвірткою приємний жіночий голос.
Хвіртка скрипнула, однак він не поворухнувся. Валька, хто ж іще може швендяти тут під вечір.
– Чому не дозволяєш розділити з тобою твою нудьгу, Михайле? – підійшовши, приязно мовила жінка й поклала руку на його плече. – Тобі була би полегкість, та й мені веселіше. Ну, що ти вічно набундючений, як той індик? Розслабився б, їй-богу!
– Облиш мене, – стримано, навіть холодно кинув він.
– Даремно ти так…
– Облиш.
Жінка стенула плечем, ображено підібрала нижню губу й поволі пішла з двору, щось невдоволено буркочучи.
Чорти б узяли цю кляту жінку! Реп’ях реп’яхом! Як учепиться, то вже не відстане, доки не осмикнеш. Послав би під три чорти, та якось не по-сусідськи. Ну як же так можна вічно лізти і безцеремонно нав’язувати себе? Хіба не бачить, що вона його не цікавить? А все його дурнувата звичка плескати язиком. Наговорив їй якось на п’яну голову всіляких нісенітниць, а тепер вона собі надумала, що має право до нього лізти з відвертими балачками.
Якою банальною і бридкою виглядає ця ситуація, як, утім, і все його життя. Усе життя його є банальним і порожнім. Цей вічний пошук правди, вічна боротьба і спроби виправити пройдешні помилки.
Усе марно. Бо все його життя – суцільна помилка, яку вже не виправиш. Не почнеш спочатку. Життя не напишеш заново, викинувши на смітник змарновану чернетку. Усе зайшло надто далеко. У якісь непролазні хащі безвиході, безнадії й розпачу.
Була мить, коли він подумав, що доля дає йому шанс усе залагодити. У нього навіть з’явилась надія на те, що ще не все втрачене, але… Але вкотре все полетіло шкереберть. За одну мить. За одну кляту мить, коли фортуна, котра й так не дуже радувала його своїм лицем, повсякчас перебуваючи десь осторонь, тепер раптом узагалі забула про нього й нагло відвернулась, наставивши йому свою розкішну дупу.
Йому би тепер голову в зашморг засунути, скінчити нарешті цю вічну марну боротьбу. Не до нього фортуні. Не до нього, й по всьому! Давно вже треба з цим змиритися. А не сидіти тут, в оцій Богом забутій місцині, в якомусь химерному очікуванні. Нічого він не дочекається. Нічого вже не зміниться. Його життю кінець. І він мусить із цим змиритися…
Щодня Михайло проживав своє життя. Проживав заново. Починав зазвичай із того моменту, коли зустрів Мар’янку. Це були найліпші, найтепліші спогади. Він тоді саме прийшов з армії, сповнений якогось нестримного юнацького ентузіазму, невгамовного потягу і снаги до життя.
Якось підвечір зайшов до місцевого сільського клубу, у якому ліниво товклася розпашіла молодь. Життя тут аж ніяк не било джерелом. Ця розміреність і неспішність дратувала Михайла. Ну як, як можна так спроквола жити, наче в тебе в запасі щонайменше років двісті? Йому здавалося, він готовий гори вернути, що його сили і снаги відпущено йому на кілька життів. Що просто хтось згори випадково відважив йому зайву кількість запалу й енергії.
Пройшовшись по напівтемній залі клубу, Михайло одразу запримітив у кутку дівча. Худе, сполохане, воно понуро сиділо, мовби не розуміючи, куди втрапило. Чому вона тут? Адже їй явно не близьке це велелюдне, нетипове для неї середовище. Вона була наче з іншої планети.
Мабуть, це і привабило Михайла. Ця інакшість. У той час коли ровесниці звично товклися поміж збуджених парубків, активно паруючись і безсоромно притискаючись, а ті, які були без пари, затято вишукували собі підходящу, мов хижачки на полюванні, вона сиділа в якомусь дивному очікуванні, схиливши голову. Здавалось, її зовсім не цікавило полювання подруг, гамір та гучна музика, що бамкала з колонок, заглушуючи все довкола.
Не роздумуючи, підійшов, запросив на танець. Вів її по всій залі й відчував, що для неї дійсно то було незвично. Її холодна тонка рука тримала його руку обережно, наче боялась обпектись. А вже очі свої вона на нього підвела лиш раз, коли він до неї підійшов. Ховала, немов подивитись на нього означало віддатись.