– Давно. Відколи почала їздити по світу. Років, мабуть, зо п’ять. Усе було так цікаво, так спокусливо, особливо на початку. Ще й грошики. Грошики-грошики… Усе через ці нікчемні папірці. Від них на світі усе зло. Що мені тепер від них? Навіщо вони мені? Вони мене не врятують… Гаразд. Тобі нудно, красунчику. Давай краще розважимось іще, наостанок. На мій останок, – невесело всміхнулася вона. – А на світанку ти відвезеш мене додому.
Катерина труснула головою, притиснулась до Макса усім тілом і палко вхопила його за сідниці.
Оце й усієї пригоди, що тривала один вечір і неповну ніч, але яку він пам’ятатиме все своє життя. Бо такої бурхливої, яскравої оказії в його житті досі не було.
Ще й не думало світати, коли жінка його розбудила і попросила відвезти додому. Так буде ліпше. Поки ще темно. Мало що…
Він відвіз. І не помітив, як у автівці, що стояла в глибині двору, спалахнув блакитний вогник – хтось підкурював цигарку. Не бачив, як затим із автівки хтось вийшов і пішов слідом за Катериною до під’їзду. І не знав, що наступного дня її вже не стане.
Уже кілька днів по тому випадково побачить у газеті повідомлення про самогубство відомої місцевої зірки Катерини Марченко, проілюстроване світлиною ще молодої красивої жінки, котра співала в мікрофон. «…Правоохоронці встановили причину смерті: самогубство шляхом отруєння невідомою речовиною».
Макс вражено дивився на газетну сторінку, що мимоволі затремтіла в його руках, і згадував той вечір і ту ніч, коли вони були разом. Певна річ, було очевидним те, що ні про яке самогубство там не йшлося. Просто часто треба швидко закрити справу і подати звіт про виконану роботу.
«Мене скоро вб’ють», – пролунав десь поряд її голос.
Як таке можливо? Чому вона не тікала, коли точно знала, що її вб’ють? Що це за такі люди, котрі дістануть з-під землі? І що це, чорт забирай, за справи, через які отак запросто убивають тих, із ким ішов пліч-о-пліч багато років? Що це за помилка, яку не вибачають і через яку стає нічого не вартим людське життя?
Питань роїлась купа, і Макс не знав, куди їх подіти. Бо розумів, що пошук відповідей може вартувати йому життя. Але ж як утихомирити цікавість, що розпалюється чим далі, тим більше, і ті численні питання, котрі не дають спокою? Що із цим робити?
Забути. Забути і не згадувати. Як і того вечора й ночі, проведеної із цією таємничою жінкою…
Рука автоматично потяглася за мобілкою і набрала номер Христини. Уже після двох гудків вона відхилила його виклик. Так-так, здається, вона щось казала про перевірку на роботі сьогодні. Вона зовсім не має часу на розмови.
Нічого. Він впорається сам.
3
Щось значуще нерідко трапляється зненацька, коли не чекаєш, коли нічого, як то кажуть, не віщує. Макс же чекав, нутром відчував, що мусить щось піти не так. Власне, все його свідоме життя неминуче «щось ішло не так», тому нічого дивного в цьому очікуванні й не було.
Ще відколи познайомився з Христиною, його почав мордувати неспокій, такий знайомий йому. І начебто причин для того не було: жінка була відданою йому. Проте підступний хробачок недовіри потай підточував його зсередини: «Вона не буде твоєю вічно – вона не може бути твоєю, бо не створена для тебе – ти не вартий її, рано чи пізно вона лишить тебе – усі жінки тебе лишають, вона не виняток».
І доточив-таки.
Так, літо було направду прекрасним. Вони насолоджувались одне одним, чудово проводили час, і начебто все було добре. Проте коли чогось чекаєш, навіть несвідомо, то це обов’язково стається – то є перевірена часом і випробувана буттям істина. Схоже, він повертається до того, із чого почав. Бо все повертається, рано чи пізно, бо все йде по колу, як і Всесвіт.
Учора він бачив Мар’яну. Вона йшла парком, а він біг до приятеля, котрий жив поблизу. Перекинулись парою слів, та й усе. Вона, очевидно, щаслива, бо вже й при надії. Хоча очі її були смутними. Мабуть, не дуже клеїться з тим селюком, як же його, – Михайлом? Він міг би розпитати в неї про все, але чомусь не наважився. Звісно, одразу ж пошкодував про це. І тепер її смутні очі бовваніють перед ним. Згадується, якою вона була в останні тижні їхніх стосунків: часто відсутній погляд, відверті розповіді про далеку юність, намагання вдавати, що вони досі разом, як і раніше. Хоча це вже давно було не так…
Згадується й Катерина. Ота приреченість в її очах, котру вона намагалася приховати за веселістю, вона не дає спокою найбільше. І чому він не може контролювати свої помисли, керувати спогадами?