Звичайно, тепер можна було би припустити, що це була дика випадковість і необґрунтований дитячий страх, і насправді тато пішов через маму, чи іншу жінку, чи ще через якусь невідому причину, котрої вона ніколи не дізнається.
Однак це трапилось таки через неї.
Справа в тім, що після того випадку зі зникненням тата Христина почала помічати: бувають такі миті, у які вона дуже гостро запрагне чого-небудь, і потім це обов’язково трапляється з нею. Якби вона спеціально про щось подумала і захотіла, то нічого б не вийшло. Скільки вона потім не силкувалась побажати, щоб тато повернувся, вона була безсилою. Це траплялося мимоволі, неусвідомлено, як миттєвий потужний розряд блискавки, під час якого невідомим чином незвідана сила чи енергія спрацьовує і керує тим розрядом, запускаючи його в дію.
І таких розрядів з роками ставало чимраз більше. Тож навіть тепер Христина знала, що тато пішов через неї. Бо вона дуже гостро і, головне, мимоволі того захотіла. Енергія спрацювала, підхопила потужний розряд, і сталось так, як сталось. І коли вона вже спрацьовує, назад шляху немає.
Тата їй дуже не вистачало. А усвідомлення того, що він пішов через неї, терзало її, рвало серце на шматки. Вона почала боятися себе, своїх бажань і думок. Як знати, коли спрацює енергія? Як знати, що та чи інша мимовільна думка не буде фатальною? Дитячі страхи найдужчі… Мине не один рік, перш ніж вона заспокоїться, радше втомиться жити в постійному страху, а пізніше збагне, що жити, безперестанку балансуючи на лезі ножа, небезпечно і згубно.
І воно минулося. Саме по собі, так само мимоволі, як і почалось. Якось Христина спіймала себе на думці, що цього фатального спрацювання енергії більше немає. Воно витекло з часом, як витікає пісок у піщаному годиннику.
Життя тривало. І вона поволі заспокоїлась, розправила плечі, відчула під ногами твердий ґрунт, набула впевненості в собі.
Уже після двадцяти п’яти вона поволі навчиться плекати у своїй душі замирення і гармонію. А дитячі страхи лишаться в минулому, лише зрідка просочуючись крізь шпарини замкненої скрині пам’яті, як-от після сьогоднішнього сну.
Коли вони з Петром учергове перетнулися на сходах під’їзду, уперше після того чаювання, Петро вже не ховав свої очі за густим чубом. Він подивився їй у лице і тихо привітався. Вона привіталась у відповідь і вже хотіла йти, як раптом сусід знов озвався, щоправда, несміливо. Він спитав, чи не хоче Христина послухати нову пісню, яку він написав цієї ночі.
Звісно, їй цікаво було би послухати його гру, чому ні? Тим паче що цієї ночі вона добре спала і не чула, як він терзав струни своєї гітари. Петро зрадів, помітно пожвавився і запропонував зайти до нього.
Вона сиділа на дивані в його вітальні й слухала, як він перебирає пальцями струни, дивилась, як вправно і легко в нього це виходить. Затим вони, вже традиційно, пили чай. Петро приготував зелений зі згущеним молоком, дуже смачний. Дістав із шафки печиво.
Вони пили чай, і розмова поволі точилася. Їй здалося, він почав розкриватися перед нею, вилазити зі свого сховку самітника. До себе вона йшла з відчуттям, наче відвідала старого доброго приятеля.
Утім, після того він кудись зник. Мобільного не мав – пояснював це тим, що йому нікому телефонувати, тож він йому ні до чого, – тому зв’язатися з ним вона не могла.
Минуло кілька тижнів, а його все не було. Щоденно, проходячи повз його двері, Христина тиснула на ґудзик дзвінка, стривожено вслухаючись у тишу за дверима й сподіваючись почути його кроки. Посеред ночі прокидалась, дослухаючись, чи не бринять за стіною гітарні струни.
Згодом занепокоєння Христини змінилось прийняттям ситуації, а відтак і заспокоєнням: позаяк вони ні про що не домовились, він вільний жити, як собі забажає, не повідомляючи про це будь-кого.
Власне, це його життя. Ніхто нікому нічого не винен.
Весна, що вирувала розмаїттям кольорів, звуків і пахощів, непомітно перейшла в більш розмірене літо. Щоправда, це літо перевернуло догори дриґом її внутрішній світ і розбурхало усталену в душі гармонію.
Того червневого дня, а то була п’ятниця, Христина забігла на чай у «Солодке життя», аби трохи перепочити й зняти напругу після робочого тижня. Мабуть, уперше з дня існування її крамнички «Рукотвір» була така хвиля замовлень: сувеніри ручної роботи почали користуватися попитом. Вона давно мріяла, аби хобі стало справою життя, і коли це почало втілюватися, її радість не мала меж. Вона пам’ятає, як виходила на цю стезю: спершу свої вироби дарувала друзям і знайомим. Потім хтось із приятелів мимохідь кинув репліку про те, що такі речі можна було би продавати. Спершу Христина відмахнулась від того, та з плином часу почала замислюватись: а може, й справді спробувати започаткувати власну справу? Поступово думки матеріалізувалися і втілились у крихітний відділ товарів ручної роботи на базарі, а згодом – невеличку крамничку «Рукотвір» в одному з торгових центрів Рівного. Тепер окрім неї в крамничці працює помічниця-рукодільниця і бухгалтер. За кілька років крамничка здобула постійних відвідувачів і клієнтів. Христина тішилась і раділа своєму успіху, щоразу згадуючи й обговорюючи пророчу репліку приятеля при зустрічах з ним…