Насправді він дуже хотів, щоби той будинок став йому домівкою – тією справжньою, затишною, із запахом свіжого хліба й теплом маминих обіймів. Люди, які прихистили його, забравши із сирітського притулку, вихопили сердешного малюка з безодні розпачу й безпорадності. На той момент вони видались йому ангелами-спасителями.
Утім, дуже скоро одна безодня замінилась іншою. Вона була вужчою і не такою неосяжною, але все-таки безоднею. Вона була по-своєму страшною. Бо в першій він був хоча би не один у своїй безпорадності – їх було багато таких, нещасних самотніх дитячих сердець. Натомість опинився у вузькій, тісній і задушливій, виходу з якої не було. Принаймні до повноліття.
Пізніше Петро аналізуватиме вчинок своїх прийомних батьків, але до кінця так і не збагне, навіщо вони його всиновили. Люди, котрі не створені бути батьками, захотіли приміряти на себе цю роль. Спершу видавалось, начебто взяли вони його, щоб побавитися, наче іграшку, для розваги. Та дуже швидко ця нова розвага їм набридла, тож, набавившись, просто закинули цю непотрібну іграшку, що закотилась десь у глухий закуток. Ліпше би назад повернули.
На них же чекали цікавіші заняття: звичні розваги в нічному клубі, саунах, посиденьки в барах, гостини з численними приятелями. На маленького Петра часу не лишалося зовсім. Обоє ніде не працювали: бозна-де вони брали гроші, можливо, їм вистачало материної пенсії та виплати, котру отримували на нього, на Петра (якось він почує уривки розмови під час чергового застілля, і так дізнається про те, що на нього вони отримують гроші, тож, імовірно, саме через це вони його й усиновили).
Так ангели-спасителі обернулись на примарних демонів, а дім став чужим, перетворившись на пустку. Мрія про затишну домівку з тріском розбилась об крижину жорстокої реальності. Його не били, не сварили, не морили голодом. Усе було більш банально й прозаїчно. Він належав сам собі. Нікому не було до нього діла. І пустка всередині, що ледь почала заповнюватися сімейним затишком, знов розширювалася, натомість наповнюючись холодом самотності й безпорадності.
Мабуть, бути самітником прописали йому десь на Небесах. Він був самотнім усе своє життя, починаючи із сиротинця й по сьогодні. Був самотнім і наодинці, і в натовпах. Здавалося, самотністю він просякнутий наскрізь. Це справді було його кармою. Лише з часом змінювалися декорації й запахи.
Запах сиротинця він пам’ятає досі: це характерний запах пустки, казенних харчів і хлорки впереміш із сечею. Запах дому був наче й приємним, але теж відгонив пусткою. У ньому він завжди почувався змерзлим. І не тому, що в оселі було холодно: це був холод, котрий огортає звідусіль, а особливо зсередини, незалежно від температури повітря.
Рятувався думками про своїх рідних батьків. Їх він не знав чи, може, не пам’ятав, але їхній образ був у його свідомості, на самому її вершечку; вони дивилися на нього лагідно й завжди підтримували. Він не розумів, чому вони його полишили в сиротинці, ніхто йому того не пояснив.
Спершу ненавидів їх, потім ненависть трансформувалась у важку образу, й лише пізніше, коли його всиновили прийомні батьки, образ справжніх вималювався й постав поряд.
Розмовляв з ними. Себто говорив лише він, а вже вони нечутно йому відповідали, тож в уяві це був таки діалог.
Вони приходили до нього у сни. І вже там вони всі троє були повноцінною сім’єю, справжньою, а не штучною, яку він мав у дійсності. А ще йому часто снився Дім. Той, справжній, якого він ніколи не бачив, але малював в уяві. У ньому були його справжні мама з татом, у ньому мешкали Любов і злагода, ніжність і добро. Уві сні вони сиділи за столом: тато, мама і він, маленький Петро, якого неодмінно лагідно звали Петрусем. Вечеряли чи ж обідали, розмовляючи. У сиротинці говорити за столом заборонялося, їх за це карали; у домі прийомних батьків він їв мовчки, бо з ним ніхто не розмовляв. Тож у справжньому сімейному колі вони завше балакали за столом. Мама лагідно торкалася його голови, пригладжуючи волосся, а тато легенько плескав по плечі. Вони розпитували в нього, як минув його день, що було в школі. А він розповідав. Потім вони розповідали про свій день, ділились радощами та іншими почуттями. І головне – щедро обдаровували Любов’ю. І Любов їхня була абсолютною.
Ці сни підтримували маленького Петра й допомагали, коли йому було дуже скрутно. Він занурювався в цей світ снів, тим самим переносячи його в реальність. Тому жив, наче у двох світах: реальному й уявному. Із часом ті світи почали змішуватися, плутатися, і він уже не міг розрізнити, де сон, а де дійсність. Бо як можна відрізнити одне від другого, якщо обидва такі правдиві?