Коли подорослішав, звісно, реальність налягла на його свідомість усім своїм непомірним вантажем і таки відділила те, уявне, від реального. Та він його заховав у свій таємний сховок, на саме денце душі, щоб мати можливість діставати й милуватися ним, зігріватися його теплом, коли відчував, що дуже замерзає.
Так жив. А потім, коли закінчив школу й досяг повноліття, попрощався зі своїми прийомними батьками (ним досі пересмикувало, коли їх так називав) і подався пізнавати світ.
Одразу приїхав до Рівного. Вважав тоді, що обласний центр має дати йому те, чого він чекає від життя: самостійність, незалежність і перспективу. Вступив до технікуму. Благо, за проживання в гуртожитку не треба було платити, та й стипендію собі заробив, бо вчився добре. На третьому курсі влаштувався на кондитерську фабрику різноробочим, аби мати додаткові гроші, бо стипендії трохи не вистачало.
Весною, коли закінчував технікум і міркував про те, що ж робити і як жити далі, помер прийомний батько. Петро отримав листа від прийомної матері, в якому та повідомляла про останню його волю: виявилось, батько мав крихітну квартиру в Рівному, котра перейшла йому в спадок від його батьків. І тепер він заповідає її Петрові. Заповіт було складено перед смертю, хоч як би старому того не хотілось уникнути, але мусив: бо ж не пропадати житлу, котре й так стояло пусткою кілька років, ще могли привласнити мародери.
Так Петро отримав власне житло. Він переніс у нього свій таємний сховок, облаштував у ньому своє лігво, і стало йому в ньому затишно, з уявними, але рідними батьками. Самотність він уже не сприймав так гостро, як колись, бо його світ обростав новими емоціями й інтересами. Він відкрив для себе світ подорожей, Карпати, узбережжя моря. І це був прекрасний світ, котрий наповнював його душу новими смислами.
І от нещодавно він знов отримав листа. Від прийомної матері. Вона була тяжко хвора й просила його підтримки. І він зрозумів, що мусить поїхати. Що б не було в їхньому житті, яким би він не був непотрібним їй колись, але тепер вона його потребує. І він мусить піти їй назустріч. Бо не простить собі цього потім, коли життя його хилитиметься до обрію і він перебиратиме свої життєві надбання й зважуватиме правильність чи неправильність усього, що зробив і чого не зробив.
Отож, він звільнився з роботи, з умовою, що повернеться, коли настане час, закинув на спину наплічник і подався до містечка, котре так і не стало йому рідним. Ішов вулицями, і його поволі огортав холод – уже давно забутий, але такий знайомий…
Матері він спершу не впізнав, так вона змінилася за останніх майже двадцять років, що він її не бачив. Першої миті він навіть подумав, що не в ту квартиру подзвонив. Але вона, як не дивно, його впізнала. Трималася прохолодно, не стала перед ним робити цирку, хоч була в такому становищі, яке до того спонукало.
Лиш раз піймав її важкий, жалісний погляд, у якому прочитав, що їй таки шкода, що так склалось їхнє життя, себто не склалось, і що воно могло бути інакшим. Що могли вони стати ріднішими й ближчими одне одному, та щось завадило їм із батьком те зробити. А може, все те він лише хотів би прочитати в тому її погляді і йому лише здалося, що він таке у ньому прочитав. І насправді перед ним була чужа жінка, якій у скрутну хвилину просто не було до кого звернутись, окрім нього.
Як би там не було, але він пробув із нею стільки, скільки вона того потребувала. А коли її не стало, спустошений і пригнічений повертався до Рівного, яке було йому направду рідним, до своєї домівки, до свого лігва.
В уяві постійно зринало її лице – змучене, викривлене гримасою нестерпного болю і таке чуже… Цього він не забуде ніколи. Не зможе. Таке не забувається, хоч як би він того не хотів. Багато чого він хотів би забути, викорчувати зі своєї пам’яті, але те йому не під силу…
І лише думки про Христину зігрівали його тепер. Хоч думки ті весь час розбивалися образом матері, котрий нещадно вривався в його уяву мимоволі і вперто бовванів перед ним.
Це була якась несамовита боротьба двох образів, двох протилежностей: добра зі злом, ніжності з байдужістю, тепла з холодом. І від того почувався ще більш нестерпно й боляче. Бо ідеальний образ тієї, котру він підніс на п’єдестал, грубо зачіпала та, котру він намагався забути.