Піти до Христини він поки так і не зміг. Може, тому, що боявся порушити той ідеальний образ, котрий витворив в уяві. Не знав, що вона скаже. Що собі думає. Він зігрівався спогадами про ті чаювання з нею, і йому було хороше і достатньо того.
Мабуть, звик жити в уявних світах, тож реального тепер боявся. Боявся, що реальність може порушити його внутрішній світ, котрий і так став хитким після тієї спустошливої поїздки. Тож вирішив лишити все, як є. Поки що.
Та він обов’язково піде до неї. Пізніше. А може, все буде значно простіше, бо можуть із нею побачитись на подвір’ї чи на сходах у під’їзді. Усього лише кілька кроків сходами вгору відділяють його від неї, усього кілька кроків можуть наблизити його до неї, усього лише кілька кроків…
Він узяв гітару, й мелодія, котра лунала в його голові увесь день, зазвучала тепер із доторком струн. Перебирав пальцями ті струни, а в уяві поставав її таємничий образ, її мила усмішка, лице, що було йому направду рідним.
Дограти він не встиг. Бо раптом у двері хтось подзвонив.
5
Осінь видалася чудовою. Така буває рідко: тепла, погідна, запашна; її прохолодні ранки переходять у майже літні спекотні дні, поволі змінюючись неквапливими погожими вечорами. Ними насичуєшся, наче добрим густим нектаром із терпкуватим присмаком і п’янким ароматом. Ти поринаєш у її насичену глибінь, у її золоті барви, всотуєш у себе її міцний запах і просто радієш, що живеш. Що ти є зараз, тут, на цій землі і в цьому місці.
Така осінь зазвичай спонукала Христину до романтичних настроїв і мрійливих роздумів. Але саме цієї пори в душі Христини почалися зрушення: її почуття до Макса змінювались дуже швидко і, здавалось, безповоротно. І не в найліпший бік. Якщо раніше вона готова була заради нього на все, аж до якихось божевільних вчинків і дій, то тепер було інакше.
Ця дивна і непояснима прохолода до Макса спантеличувала Христину, бо ще зовсім недавно вона була переконана в тому, що він – її доля, що вони будуть разом усе їхнє спільне життя, і в свята, і в будні. Вона серцем чула, що це ВОНО – те справжнє і прекрасне, яке дається чи не раз у житті. Аж тут раптом такі химерні зміни, причини яких вона не могла втямити, хоч зазвичай свої душевні переживання могла пояснити чи принаймні спробувати збагнути. Таке враження, наче вона прокинулась від сну…
Невже почуття минуться так само несподівано і непояснимо, як почалися? Розвіються за вітром, невблаганно витечуть із часом, як витікає з пам’яті щось несуттєве і повсякденне? Вони ж, здавалося, були такі міцні, такі всепоглинаючі й прекрасні, що вона й помислити боялася, що коли-небудь вони з Максом можуть розлучитись.
Що ж це? Невже вона нічого не знає про життя?
А може… може, це повертаються до неї ті некеровані, але неминучі фатальні енергії з дитинства? Коли якась незвідана сила керує неусвідомленими бажаннями і вже нічого не можна вдіяти, бо той мимовільний імпульс був підхоплений, механізм запущений і вороття уже немає.
Та хіба це можливо? Це ж лишилось у минулому! Далекому минулому. Як же так? Невже той сон із роздоріжжям був провісником такого розвитку подій?
Так, вона уявила в думках на якусь мить себе поряд із Петром, коли його не було, коли він зник і вона не знала, що з ним. Але це лише на мить! Просто була засмучена його зникненням і хотіла, щоб він повернувся.
А потім усе минулося. Вона заспокоїлась, а Петро й справді повернувся. Вони, щоправда, так і не перетнулися на сходах чи на подвір’ї. Він не приходив до неї, вона до нього теж. Іноді вона чула за стіною гітарний плач, відчувала, що він, можливо, страждає через щось їй невідоме, але піти до нього не могла. Її знову щось стримувало.
Вона помітила, що одночасно з прохолодою до Макса думки про Петра стали навідуватися частіше. Притому душу обліплювала непояснима туга. Вона не розуміла цього. Так, він їй припав до душі тоді, після тих чаювань. Навіть дуже. І вона згадувала про те з особливим теплом. Але невже через це можна охолонути до Макса? Тим паче все те було давно, ще до тих палких почуттів, до того виру пристрасті, у який вони з Максом пірнули.
Стоп. Пристрасті… Пристрасті? Невже це була пристрасть, котра мимоволі, раптово спалахує і так само мимоволі, раптово згоряє, лишаючи по собі випалену пустку в душі?.. Невже вона могла так помилитися? Вона, котра вважала себе якщо не мудрою, то принаймні досвідченою і такою, що знає життя!
Ні, вона точно нічого не знає про життя.
Але вона точно знала, що коли виникає істинна близькість, то відчиняються двері в магічний світ. І їй здавалося тоді, раніше, що ці двері прочинялись перед нею. Перед нею і Максом. І вони стояли на порозі, щоправда, все ще не відпускаючи дверну ручку, наче чогось побоюючись. Проте її хотілось відпустити. Відпустити й піти в той магічний світ, поринути у нього з головою. І не виринати.