Саме так і було.
Яна сиділа на березі Усті, злившись із вербовим віттям і довколишньою сірістю. Сірість ця була для неї безмежжям, яке затягувало у свої безликі глибини так, що сердешній не було за що вхопитись, аби лишитись на острівці власного «я» чи хоча б на його клаптику. У ньому не прозирає бодай крихітного промінчика надії на майбутнє. Бо майбутнього нема. Просто нема. Як нема її. Вона ж бо така сама сірість. Пошматована важкою меланхолією. Спустошена самотністю.
Вона була самотньою всюди. Її ніде не помічали. Особливо в натовпах. Адже в юрбі загубитись найлегше. Усе своє свідоме життя, що Яна себе пам’ятає, вона була занурена в нестерпно-сіру прірву. Її часто долали важкі розпачливі думки про власну нікчемність, і лиш віднедавна вона почала думати про самогубство. Бо лише так вона могла звільнитися від цього нестерпного всепоглинаючого відчуття.
Яна довго йшла до цього рішення, обмірковуючи себе, своє життя і можливі шляхи подолання цієї жалюгідності. Але не знаходила жодної зачіпки, жодної причини лишитись. Вона навіть не уявляла, що у світі могло існувати щось, що порушило б її обдумане і нарешті ухвалене рішення. Вихід був один: звільнення. Бо який сенс у нікчемному існуванні?
Було трохи дивно, що рішення покінчити з життям вона прийняла лише тепер. Як вона терпіла таке життя, себто існування? Це ж так нестерпно! Вона дивилась у каламутну воду Усті, в якій колихалось її відображення, і її нудило. Яке ж воно жалюгідне!
Несподівано поряд зі своїм відображенням у воді Яна помітила ще одне. Спершу вона не зреагувала на це. Їй здалося, що то у неї роздвоїлося в очах: відображення було схожим на її власне. Але воно не зникало, тож вона поволі озирнулась.
Поруч стояв хлопець і розглядав її якимсь зачудовано-зацікавленим поглядом. Яна знову не повірила своїм очам. Ну хто, хто може з цікавістю розглядати її? І чого раптом? Хіба для того, аби познущатись. Отаке вона може припустити. Оце не було би для неї несподіванкою. Але в його зацікавленому погляді не було й сліду насміху чи намагання поглузувати.
Вони мовчки дивились одне на одного якийсь час – може, то тривало хвилину, може, більше. Яна спіймала себе на думці, що вона неначе у дзеркало дивиться. Хлопець був схожим на неї: русявий, згаслі сірі очі за подряпаними скельцями окулярів, глибока зморшка між бровами – свідчення того, що хлопець не радіє життю. Він був таким самим нещасним, як і вона.
Яна відчула, що дивиться на хлопця таким же зачудовано-зацікавленим поглядом, як і він на неї. Аж не повірила, коли відчула, що губи її мимоволі ворухнулись у півусміху. Хлопець теж усміхнувся їй, а тоді сів поряд з нею на бетонну плиту.
– Дем’ян, – коротко сказав.
– Яна, – так само коротко відповіла вона й знов здивувалась тій невимушеності, що запанувала поміж ними з першої ж миті.
– Що ти тут робиш? Чому ти тут? – спитався Дем’ян.
– Не знаю.
– І часто ти сюди приходиш?
– Буває.
– Ти знаєш, що це моє місце?
– То й що?
– Нічого. Просто дивно, що ти сидиш на моєму місці.
– Нічого дивного.
Дем’ян глянув на неї з півоберта.
– То ти так думаєш, що нічого дивного.
– Я би сюди більше не прийшла, не переймайся.
– Чому?
І якось уже так сталося, що цього короткого, на позір незначущого діалогу вистачило, аби обоє зрозуміли: вони – близнюки, котрі були розділені, а тепер нарешті зійшлись. Яна розповіла йому про свій задум, який чомусь уже не видавався їй прийнятим до втілення. Вона вперше в житті відкрилась людині! І вийшло це так природно, що потім вона ще довго згадуватиме ту їхню розмову і зустріч.