— Чому не міг? Я й зараз не можу, — уточнив він. — Це все одно що бути алкоголіком чи курити крек. Цього ніколи не позбудешся остаточно, це неможливо. Знаєте, я чув це і думав собі: «Говоріть-говоріть», але зараз я розумію. Я досі хочу дозу, і, по-моєму, якась частина мене завжди її хотітиме, але фізична ламка в минулому.
— Що значить «курити крек»? — спитала вона.
— У вашому часі його ще не винайшли. Це той самий кокаїн, але сам процес більше нагадує перетворення тротилу на атомну бомбу.
— Ви теж це робили?
— Та ну, ні. Я сидів на героїні. Я ж вам казав.
— Ви не схожі на наркомана, — зазначила вона.
Едді й справді мав непоганий вигляд… тобто якщо не брати до уваги запах протухлої дичини, що йшов від його тіла (хоча він і споліскувався сам, і трохи прав одяг, та без мила зробити це нормально було важко). Коли Роланд з'явився в його житті, волосся Едді було коротким (так легше пройдеш митницю, дорогенький, — яким же колосальним злим жартом долі це обернулося…), але й досі мало пристойну довжину. Щоранку він голився гострим лезом Роландового ножа, спочатку з пересторогою, а потім усе впевненіше і впевненіше. Коли Генрі поїхав у В'єтнам, Едді був ще надто малим для того, аби гоління було невід'ємною частиною його життя, та Генрі й сам особливо ним не заморочувався. Бороду він не відпускав ніколи, але часом за три чи чотири дні відростала така щетина, що мати бурчала, аби він «викосив» це неподобство. Однак коли Генрі повернувся, то виявилося, що він ставиться до гоління з маніакальною впертістю (втім, як і до деяких інших моментів особистої гігієни — користуватися присипкою для ніг після душу, чистити зуби три чи чотири рази на день, а потім ще й полоскати їх ополіскувачем, завжди охайно вішати одяг). Він і Едді перетворив на фанатика. Щетина викошувалася щоранку і щовечора. Тепер ця звичка вже була у нього в крові, як і деякі інші, які йому прищепив Генрі. У тому числі, звісно, та, що вимагає шприца і голки.
— Надто охайний? — шкірячи зуби, спитав він.
— Надто білий, — коротко відповіла вона і на якийсь час замовкла, похмуро дивлячись на морські хвилі. Едді теж принишк. Він не знав, що можна дотепно відповісти на таке, якщо взагалі можна.
— Пробачте, — нарешті сказала вона. — Це було дуже нечесно, дуже нечемно і дуже на мене не схоже.
— Та нічого.
— Ні. Це все одно, якби біла людина сказала комусь, у кого дуже світла шкіра: «Господи, ніколи б не сказала, що ти ніґер».
— Вам подобається думати, що ви справедливіша, — сказав Едді.
— Те, що ми про себе думаємо, і те, чим ми є насправді, рідко має щось спільне, як мені здається. Але це правда, мені хочеться вважати себе справедливішою. Тож прошу вас, Едді, вибачте мені.
— За однієї умови.
— Про що це ви? — На її губах знову заграла слабка посмішка. І це було добре. Йому подобалося, що він здатен викликати у неї посмішку.
— Дайте цьому всьому шанс. Ось така умова.
— Чому саме я маю дати шанс? — В її голосі звучали легкі нотки глумливого здивування. Якби таким тоном з ним розмовляв будь-хто інший, то Едді, мабуть, розсердився б, бо подумав, що його беруть на кпини. Але з нею все було інакше. В її вустах це прозвучало нормально. Едді подумав, що від неї може почути що завгодно і не образитися.
— Тому, що є третій варіант. Що це все відбувається насправді. Тобто… — Едді прочистив горло. — Я не надто добре знаюся на всій цій філософській фігні, метаморфозиці, чи як воно, блін, називається…
— Ви маєте на увазі метафізику?
— Можливо. Не знаю. Мабуть, так. Але я знаю, що не можна так уже сильно не довіряти своїм відчуттям. Тобто, якщо ваша думка про те, що це все сон, слушна…
— Я не казала «сон»…
— Хай там як ви це назвали, все ж зводиться до сну, хіба ні? Фальшивої дійсності?
Якщо кілька секунд тому в її голосі й звучала поблажливість, то зараз вона випарувалася.
— Можливо, філософія й метафізика не ваш коник, Едді, але, мабуть, у школі ви залюбки брали участь у дискусійних гуртках.
— Ніколи. Ті гуртки були для геї'в, страшків і заучок. Як шахові клуби. Що ви маєте на увазі під коником? Що таке коник?
— Те, що вам подобається. А що ви маєте на увазі під геями? Хто такі геї?
Якусь мить він вивчав її поглядом, потім знизав плечима.
— Гоміки. Голубі. Та байдуже. Обмінюватися словами можна цілий день. На цьому далеко не заїдеш. Я просто хочу сказати, що якщо це все сон, то, може, мій, а не ваш. А раптом це ви — плід моєї уяви?
Її посмішка враз зів'яла.
— Вас… вас не били по голові.
— Вас теж.
Тепер від посмішки не лишилося й сліду.
— Якщо я не пам'ятаю, то це не означає, що ніхто до цього не причетний, — трохи різкувато виправила вона.
— І я не пам'ятаю! — вигукнув Едді. — Ви казали, що в Оксфорді народ грубий. То я вам скажу, що ці митники — теж не фунт ізюму, особливо коли їм не вдається знайти товар, який вони винюхують. Хтось із них міг легко стукнути мене по голові рукояткою свого пістолета. І може бути так, що я зараз лежу собі в палаті лікарні Бельв'ю, і мені сниться сон про вас із Роландом, а митники пишуть у своїх звітах, що під час допиту я застосував насильство, і їм довелося вжити відповідних заходів.
— Це не те саме.
— Чому? Бо ви інтелігентна й суспільно активна чорношкіра дамочка без ніг, а я просто наркаш із Кооперативного містечка?
Він сказав це з усмішкою, прагнучи по-дружньому пожартувати над нею, але вона несподівано розлютилася.
— Прошу вас, припиніть називати мене чорношкірою!
Він зітхнув.
— Добре, але до цього доведеться звикати.
— Ні, вам усе-таки слід було відвідувати дискусійний гурток.
— Бля, — сказав він, і вона так підкотила очі, що він знову зрозумів: між ними не просто різниця в кольорі шкіри. Вони розмовляють одне з одним з різних островів. А вода, що їх розділяє, — це час. Та байдуже. Лайка привернула її увагу. — Я не хочу з вами сперечатися. Я хочу вас розтрясти, щоби ви нарешті зрозуміли, що не спите, ось і все.
— Я могла б підкоритися диктату вашого третього варіанта, принаймні тимчасово, поки це… ця ситуація… не буде розв'язана, тільки є одне «але»: Між тим, що трапилося з вами і зі мною, фундаментальна різниця. Настільки фундаментальна, настільки гігантська, що ви її просто не помічаєте.
— Тоді покажіть, у чому вона.
— У вашій свідомості немає порушення послідовності. А у моїй є обрив, і дуже глибокий.
— Не розумію.
— Ви усвідомлюєте кожну хвилину свого часу, — пояснила Одетта. — Ваша історія просувається від точки до точки: літак, вторгнення того… того… його…
З явною відразою вона кивнула в напрямку передгір'їв.
— Потім ви ховали наркотики, вас заарештували і таке інше. Історія фантастична, але в ній не бракує жодних ланок.
Якщо говорити про мене, то я приїхала з Оксфорда, мене зустрів Ендрю, мій водій, і привіз додому. Я прийняла ванну й хотіла спати. У мене починалася сильна мігрень, а сон — це єдині ліки від особливо сильного болю в голові. Але було близько півночі, і я вирішила спочатку подивитися новини. Мене відпустили разом з кількома нашими, але коли ми від'їжджали, деякі досі залишалися за ґратами. Я хотіла дізнатися, чи їхні справи були вирішені.
Я витерлася рушником, наділа халат і пішла до вітальні. Ввімкнула телевізор. Ведучий новин почав розповідати про останню заяву Хрущова щодо американських радників у В'єтнамі. Він сказав: «У нас є запис із…» — а потім зник, а я опинилася на цьому узбережжі, на візку, який котився по піску. Ви кажете, що бачили мене в якомусь магічному дверному отворі, якого зараз немає, і що я була в «Мейсі» й займалася злодійством. Усе це просто безглуздо, але навіть якщо припустити, що так було, я ж могла знайти собі щось краще за дешеву біжутерію. Я взагалі не ношу прикрас.
— Тоді ще раз гляньте на свої руки, Одетто, — тихо сказав Едді.
Довго-предовго вона переводила погляд від «діаманта» на лівому мізинці, надто великого і вульгарного, аби бути справжнім, до гігантського опала на середньому пальці правої руки, занадто великого і вульгарного, щоби виявитися підробкою.