Він топтав доти, поки не побачив у мерзенній каші, на яку перетворилося неживе тіло, кінчик одного зі своїх пальців і білий кістковий пил з голгофи під нігтем, де він і чоловік у чорному провадили тривалу розмову. Стрілець відвернувся, і його знудило.
Хитаючись, мов п'яний, і притискаючи до живота поранену руку, він рушив до води. Проте час від часу озирався, щоби пересвідчитися, чи не ожила, бува, потвора, наче якась живуча оса, яку розчавлюють знову і знову, а вона все смикається, приголомшена, але не мертва. Пересвідчитися, чи не повзе вона слідом, белькочучи свої незрозумілі питання голосом, у якому бринить смертельний відчай.
На півдорозі до води він зупинився на непевних ногах, розглядаючи те місце, де він знаходився, і пригадуючи. Очевидно, він заснув нижче рівня повної води. Він ухопив свій кошіль і порваний чобіт.
У голому світлі місяця він побачив інших істот — таких самих. У інтервалі між припливами почув їхні голоси, що навперейми повторювали питання.
Стрілець відступав крок за кроком, відступав, аж поки не дійшов до краю узбережжя, за яким починалася трава. А там сів і зробив усе, що мусив робити, керуючись своїми знаннями: посипав цурпалки пальців на руках і нозі залишками тютюну, аби зупинити кровотечу. Щедро посипав, незважаючи на гострий біль, що виник знову (до хору тепер приєднався відсутній на нозі палець). А потім просто сидів, вкриваючись потом попри прохолоду повітря, і сушив голову, чи не буде зараження крові, розмірковуючи, як він торуватиме собі шлях у світі без двох пальців на правій руці (при стрільбі з револьвера обидві руки були однаково вправними, але за інших обставин права відігравала головну роль), мізкуючи, чи, бува, істота не була отруйною і отрута вже не почала проникати у його організм, і турбуючись, чи настане коли-небудь ранок.
В'язень
Розділ 1
Двері
1
Три. Ось число твоєї долі.
Три?
Так, троє — це містика. Троє — в самому серці заклинання.
Хто такі ці троє?
У першого темне волосся. Він стоїть на межі грабунку та вбивства. У нього вселився демон. Імення демона — ГЕРОЇН.
Що це за демон? Я про такого не чув, навіть у дитячих казках його не було.
Він намагався говорити, але голос пропав так само, як і голос провидиці, Зоряної шльондри, Повії вітрів. Він бачив карту, що, тріпочучи на вітрі, спускалася з ніде в нікуди, дедалі перевертаючись і перевертаючись в пітьмі, що налаштовує на лінощі. На ній з-поза спини молодого чоловіка з темним волоссям огидно кривлявся павіан. Його людські пальці, що виводили з душевної рівноваги, так глибоко вп'ялися в шию юнака, що кінчики губилися в складках шкіри. Придивившись пильніше, стрілець побачив, що павіан-душогуб тримає в одній із чіпких лап батіг. На обличчі переслідуваного, здавалося, застигла маска невимовного переляку.
В'язень, —по-приятельському прошепотів чоловіку чорному (колись він був людиною, якій стрілець довіряв, чоловіком на ім'я Волтер). — Трохи нервується, еге ж? Трохи нервується… трохи нервується… трохи…
2
Стрілець різко прокинувся, відмахуючись від чогось скаліченою рукою, певний того, що за мить на нього нападе одна з панцирних почвар Західного моря, відчайдушно питаючи про щось своєю чужинською мовою і водночас роздираючи йому обличчя, відокремлюючи від черепа.
Але натомість побачив морську пташку, котру привабив блиск ґудзиків його сорочки у променях ранкового сонця. Переполошено скрикнувши, вона полетіла геть.
Роланд підвівся і сів.
Руку терзало пульсування тупого нескінченного болю, з ногою відбувалося те саме. Обидва пальці на руці й один на нозі досі наполягали, що вони на місці. Нижньої половини сорочки взагалі не було, рештки нагадували обшарпаний жилет: стрілець відірвав смужку тканини, аби перев'язати руку, і ще одну — для бинтування ноги.
«Забирайтеся геть, — наказав він відсутнім частинам свого тіла. — Ви вже примари. Забирайтеся».
Трохи допомогло. Не надто, але все ж таки. Так, вони були примарами, але живими.
Стрілець підживився в'яленим м'ясом. Рот не дуже жадав їжі, шлунок — ще менше, але Роланд примусив себе їсти. Коли м'ясо потрапило всередину, він відчув легкий приплив сил. Але провіанту лишалося не так вже й багато. Він майже закінчився.
Проте на нього чекали нагальні справи, які треба було полагоджувати.
Він звівся на ноги, що вперто не хотіли слухатися, і оглянувся. Каменем падаючи з небес, у воду пірнали птахи. Але схоже було на те, що світ належить тільки йому та їм. Потвор не було видно. Можливо, вони виходили на сушу лише вночі, а може, разом із припливом. На той час це не мало жодного значення.
Неозоре море зливалося з горизонтом у туманній голубій точці, координати якої годі визначити. Споглядаючи його, стрілець на кілька хвилин забув про біль. Ще ніколи в житті йому не доводилося бачити таку безмежну водойму. Звісно, він знав про море з казок, вчителі (принаймні дехто з них) навіть запевняли, що воно існує насправді. Але бачити його, це дивовижне безмежжя води після стількох років життя на засушливій землі, — у це було важко повірити… навіть дивитися на нього було нелегко.
Зачудований, він дивився довго-предовго, змушуючи себе дивитися, від захвату навіть тимчасово забувши про біль.
Але був ранок, і на нього чекали справи.
Він помацав задню кишеню в пошуках щелепи, обережно доторкуючись долонею правої руки, аби не зачепити її цурпалками пальців, бо тоді нескінченне схлипування руки переросте в пронизливе голосіння.
На місці.
Гаразд.
Потім.
Незграбно розстебнув кобури і поклав їх на нагрітий сонцем камінь. Вийняв револьвери, відкрив барабани й дістав набої, що стали тепер ні до чого не придатними. Стрілець викинув їх. Яскравий зблиск привабив якусь пташку: вона підхопила один із набоїв дзьобом, але, не втримавши, впустила й полетіла геть.
Самі револьвери слід було берегти, подумати про це раніше, але оскільки сам по собі, без набоїв револьвер у цьому чи будь-якому іншому світі — не більше, ніж палиця, стрілець спершу поклав самі кобури на коліна і обережно провів лівою рукою по шкірі.
Кожна з них була мокра від пряжки до місця, де патронташ перехрещувався на стегнах. Вище кобури, схоже, були сухими. Він обережно витяг кожен патрон із сухих гнізд патронташа. Права рука не вгавала: намагалася впоратися з цим завданням, наполегливо, попри біль, вимагала забути про те, що вона вкорочена, і він знову й знову повертав її на коліно, наче пса, занадто дурного чи занадто неспокійного під час лікування. Ошалівши від болю, він раз чи два був готовий вдарити по ній.
«Бачу, попереду в мене серйозні проблеми», — знову подумав стрілець.
Сподіваючись на те, що ці набої не пошкоджені, він склав їх купкою. Купка виявилася такою малою, що в стрільця защеміло серце. Двадцять. Кілька з них обов'язково не вистрілять. І на жоден він не міг розраховувати. Діставши решту, він склав їх іншою купкою. Тридцять сім.
«Та ти все одно був не надто добре озброєний», — подумав він, чудово розуміючи різницю між п'ятдесятьма сімома бойовими патронами і двадцятьма, та й то не напевно. Або десятьма. Або п'ятьма. Чи то одним. Чи жодним.
Ненадійні набої він відклав до другої купки.
У нього ще залишався кошіль. Це по-перше. Він поклав його на коліна, а потім повільно розібрав револьвери й виконав ритуал чищення. Закінчити вдалося тільки за дві години. На той час біль був уже таким нестерпним, що паморочилася голова. Думати логічно стало важко. Хотілося спати. Ще ніколи в житті йому не хотілося цього так сильно. Але коли виконуєш свій обов'язок, прийнятних причин для задкування не існує.
— Корт, — промовив він не своїм голосом і сухо розсміявся.
Потім повільно, неквапом зібрав револьвери й зарядив їх набоями, які здалися йому сухими. Коли справу було зроблено, він узяв револьвер, призначений для лівої руки, звів курок… але потім повільно опустив назад. Авжеж, йому хотілося дізнатися. Дізнатися, чи почує він звук пострілу, натиснувши на гачок, чи тільки даремне клацання. Але клацання означатиме, що патрон холостий, а зі звуком пострілу кількість набоїв зменшиться від двадцяти до дев'ятнадцяти… чи дев'яти… чи трьох… абож не залишиться.