— Ви знов ледь не викинули мене, — сказала вона. — Дбайте про мене краще. Я ж усього-навсього стара калічна карга, тому потурбуйтеся про мене.
І вона розреготалася, та так сильно, що ледь не луснула зі сміху.
І хоча Едді був не байдужий до її другого «я» — ладен був закохатися за той короткий час, що він провів у розмовах із нею, — він відчув, що його руки так і чешуться, аби зімкнутися в неї на горлянці й заглушити той сміх, стискати доти, доки вона не вгомониться навіки.
Вона знову зиркнула на всі боки, прочитала його думки так, наче вони були написані в нього на лобі червоним чорнилом, і зареготала ще сильніше. У погляді читався виклик. Давай, біла мордо. Ну ж бо, давай. Ти цього хочеш? То зроби це.
«Інакше кажучи, годі вже класти на спину крісло, поклади жінку, — подумав Едді. — Поклади її навіки. Цього вона й домагається. Для Детти загинути від руки білого — можливо, єдина справжня мета, яку вона має в житті».
— Ходімо, — сказав він і знову почав штовхати коляску. — Як собі хочеш, цукерочко, а ми вирушаємо в подорож узбережжям.
— Іди в сраку, — огризнулася вона.
— Сама туди йди, мала, — ввічливо відповів Едді. Стрілець ішов поряд, опустивши голову.
11
Коли, судячи з розташування сонця на небосхилі, було близько одинадцятої ранку, вони підійшли до місця, де гірська порода в багатьох місцях випиналася з-під землі. Едді зі стрільцем поснідали залишками вчорашнього полювання. Едді запропонував порцію Детті, і та знову відмовилася, заявивши, що як їм хочеться це зробити, то хай зроблять це голими руками і припинять підсовувати їй отруту. Це, сказала вона, боягузтво.
«Едді правий, — міркував стрілець. — У цієї жінки власний ланцюжок спогадів, вона його сама зробила. Вона знає все, що з нею сталося минулої ночі, навіть попри те що насправді міцно спала.
Вона переконала себе в тому, що вони принесли їй шматки м'яса, які смерділи смертю і гнилизною, дражнили її, поки самі їли солонину, запиваючи її якимось пивом із фляг. Вона була впевнена, що вони раз у раз простягали їй шматки своєї власної незіпсованої вечері, а в останню мить, коли вона готова була вп'ястися в них зубами, різко забирали — при цьому, звісно, заходячись від реготу. У світі (або принаймні в свідомості) Детти Волкер Біломазі Мудаки робили з темношкірими жінками тільки дві речі: ґвалтували їх чи насміхалися. Чи те й те одночасно».
Це було б весело, якби не було так сумно. Едді Дін востаннє бачив яловичину, коли подорожував небесним диліжансом, а Роланд, той взагалі не куштував відтоді, як з'їв останні свої запаси в'яленого м'яса — а це було ще бозна коли. Що ж до пива… він напружив пам'ять.
Талл.
У Таллі було пиво. Пиво й м'ясо.
Господи, зараз би пива. Боліло горло, і прохолода пива могла б заспокоїти той біль. Ліпше за астинзі світу Едді.
Вони відійшли подалі від Детти.
— Що, білі хлопчики вже не беруть мене в кумпанію? — прокаркала вона їм услід. — Чи вам просто хочеться потягати один одного за ті мацюпусінькі білі свічки?
Закинувши голову назад, вона вибухнула реготом, від якого чайки, котрі зібралися на зліт приблизно за милю звідти, перелякано знялися зі скель.
Стрілець сидів, опустивши руки між колінами, і думав. Врешті-решт підвів голову і зізнався Едді:
— З кожних десяти слів, які вона промовляє, я ледве розумію одне.
— Тут я тебе випередив, — відповів Едді. — Я розумію цілих два з трьох. Та байдуже. Найчастіше йдеться про біломазих мудаків.
Роланд кивнув.
— Невже там, звідки ти родом, так розмовляють більшість людей із темною шкірою? Та, друга, говорила не так.
Едді хитнув головою і розсміявся.
— Ні. І мушу тобі сказати щось смішне — принаймні мені це видається смішним, але може, все тому, що тут взагалі-то нема з чого пореготати. Це все фігня. Фігня, а вона навіть про це не здогадується.
Роланд тільки глянув на нього і нічого не сказав.
— Пам'ятаєш, як вона вдавала, що боїться води, коли ти їй лоба промивав?
— Так.
— Ти розумів, що вона придурюється?
— Спочатку ні, але дуже скоро збагнув.
Едді кивнув.
— То був спектакль, і вона сама чудово знала, що грає. Але актриса з неї нівроку — обох нас надурила на кілька секунд. Так от, її манера балакати — теж спектакль. Але не такий вже і вдалий. Це так тупо, бля, така лажа!
— Ти гадаєш, вона гарно грає тільки тоді, коли знає, що це гра?
— Так. Вона говорить, наче негрів із тієї книжки, «Мандінго», яку я колись читав, схрестили з Метеликом Макквін із «Віднесених вітром». Я знаю, що тобі ці імена нічого не кажуть, але що я хочу сказати, так це те, що вона сипле всілякими кліше. Знаєш, що означає це слово?
— Те, що кажуть чи вважають люди, які не звикли багато думати.
— Точно. Я б і наполовину так гарно не сформулював.
— Ви там і досі дрочите, хлопці?
Деттин голос звучав хрипко і був наче надтріснутий.
— А може, ви просто не можете знайти свої недогарки? Що, вгадала?
— Ходімо. — Стрілець повільно звівся на ноги. На мить похитнувся, але, побачивши, що Едді за ним спостерігає, посміхнувся. — Я буду в нормі.
— Надовго?
— Рівно стільки, скільки потрібно, — відповів Роланд, і від спокою в його голосі у Едді все похололо всередині.
12
Того вечора стрілець використав останній стовідсотково придатний патрон на те, щоби пристрелити чергову потвору. Завтра ввечері він один по одному перевірятиме ті, які здавалися йому негодящими, але він починав схилятися до думки, що Едді каже правду: невдовзі їм доведеться забивати проклятущих крабів до смерті.
Нині все було, як завжди: багаття, приготування вечері, видобування м'яса з панцира, їжа — зараз її просто повільно пережовували без будь-якого апетиту. «Ми просто заправляємось», — подумав Едді. Вони запропонували Детті поїсти, і вона почала верещати, сміятися, матюкатися і спитала, як довго вони матимуть її за ідіотку, а потім почала дико торсатися з боку в бік, не зважаючи на те, що її мотузки затягувалися все тугіше і тугіше. Вона просто хотіла завадити їм поїсти: перекинути візок на один чи інший бік, аби їм довелося її піднімати.
Але за мить до того, як цей фокус вдався, Едді вхопив її, а Роланд привалив до обох коліс по великому каменю.
— Я трохи ослаблю пута, коли ти заспокоїшся, — сказав їй стрілець.
— Висмокчи гівно з мого ґузна, мудак!
— Не розумію, ти згодна чи ні.
Вона подивилася на нього з підозрою, звузивши очі, чи, бува, за спокоєм його голосу не приховується гострий шип сатири (Едді теж над цим замислився, але не міг розібрати, так воно чи ні), і через мить понуро відповіла:
— Буду сидіти тихо. Надто, блін, голодна, аби шебуршати. Видасте мені якоїсь нормальної хавки чи голодом моритимете? Це такий ваш план? Задушити боїтеся, пересрали, а отруту вашу я не їстиму нізащо. То ви придумали таке. Щоб я від голоду здохла. Ну, побачимо. Побачимо. Аякже ж.
Вона знову нагородила їх моторошною подобою усмішки у формі серпа.
І невдовзі заснула.
Едді торкнувся рукою Роландової щоки. Той тільки глянув на нього, але не відсахнувся од дотику.
— Я в порядку.
— Ага, ти просто красава. Ось що я тобі скажу, красеню: так ми сьогодні далеко не заїдемо.
— Я знаю. — Була ще проблема із ужитим останнім патроном, але без цього знання Едді міг спокійно обійтися. Принаймні сьогодні. Едді не був хворий, але давалося взнаки виснаження. Він був надто змучений, щоби почути ще трохи поганих новин.
Ні, він не хворий, принаймні поки що, але якщо й далі йтиме без відпочинку, втомиться до краю, то точно захворіє.
У певному сенсі Едді вже занедужав. Вони обидва були хворі. У кутиках рота молодого чоловіка з'явилися болячки від застуди, а на шкірі — плями, що лущилися. У стрільця вже хиталися зуби, а між пальцями ніг і залишками пальців рук почала тріскатися та кровоточити шкіра. Вони харчувалися, але день у день одним і тим самим. Так можна було протриматися деякий час, але врешті-решт вони загинуть — просто помруть від голоду.