— На смак… — Слова було важко розібрати, бо Одетта говорила з повним ротом. — На смак таке добре! — Вона розсміялася. Лагідно і приємно. — їжа залишиться в мене в шлунку! Тепер я підживлятимусь! Я це знаю! Просто відчуваю!
— Тільки дивіться не перестарайтеся, — застеріг Едді і простягнув їй бурдюк з водою. — Ви відвикли від їжі. З усім цим… — Він ковтнув слину, і у нього в горлі пролунало виразне (принаймні для його вуха) клацання. — 3 усім цим блюванням.
— Так. Так!
— Я на кілька хвилин відійду, поговорю з Роландом.
— Добре.
Але не встиг він піти, як Одетта знову взяла його за руку.
— Я вдячна вам, Едді. Вдячна за те, що ви були таким терплячим. І йому я дякую. — Спохмурнівши, вона помовчала. — Подякуйте йому від мене, але не кажіть, що я його боюся.
— Не скажу, — пообіцяв Едді й пішов до стрільця.
3
Одетта дуже допомагала просуватися вперед, навіть й коли не працювала важелями. Вона маневрувала з тим особливим Шостим чуттям жінки, яка багато років просувалася в інвалідному візку в світі, що на той час був ворожим до таких інвалідів, як вона.
— Ліворуч, — командувала вона, й Едді брав курс ліворуч, обходячи камінь, що по-собачому шкірився з в'язкої землі, наче гниле ікло. Сам він, звісно, теж міг його помітити, але міг і недогледіти.
— Праворуч, — гукала Одетта, й Едді підкорювався, бо інакше втрапив би в одну з піщаних ям, котрих ставало дедалі менше й менше.
Нарештті вони зупинилися, й Едді, тяжко дихаючи, ліг на землю.
— Поспіть, — сказала Одетта. — Якусь годинку. Я вас розбуджу.
Едді подивився на неї.
— Чесно. Я помітила, в якому стані ваш друг, Едді…
— Взагалі-то, ви знаєте, він мені не зовсім друг…
— …і я знаю, що час зараз — на вагу золота. Тому я не дам вам спати довше ніж годину з облудного почуття жалю. Я непогано можу визначати час за сонцем. Довівши себе до виснаження, ви тому чоловікові не допоможете, правда ж?
— Ні, — відповів він, а сам подумав: «Але ти не розумієш усього. Якщо я засну, і повернеться Детта Волкер…»
— Поспіть, Едді, — сказала вона. І оскільки Едді був надто втомлений (і надто закоханий), аби їй не довіряти, він заснув. Одетта розбудила його так, як і обіцяла. Вона нікуди не поділася — досі була Одеттою. І вони рушили далі, тільки тепер вона знову допомагала керувати візком, натискаючи на важелі. Вони мчали смугою узбережжя, що дедалі звужувалася й звужувалася, до дверей. Едді несамовито виглядав їх, але досі не бачив.
4
Коли він залишив Одетту доїдати її першу страву за багато днів і повернувся до стрільця, Роланд виглядав трохи краще.
— Присядь, — сказав він.
Едді сів навпочіпки.
— Залиш мені наполовину повний бурдюк. Це все, що мені потрібно. А сам відвези її до дверей.
— А що, як я…
— Не знайдеш? Знайдеш. Перші двоє дверей були на місці, й ці будуть. Якщо ви дістанетесь туди сьогодні ввечері до заходу сонця, дочекайся темряви, а потім убий двох омарів. Ти муситимеш залишити їй їжу і зробити надійну криївку. Якщо до вечора сьогоднішнього дня дверей не буде, вбий трьох омарів. Ось, тримай.
Стрілець простягнув йому один зі своїх револьверів. Едді з повагою прийняв його, знову здивувавшись, який він важкий.
— А я думав, усі патрони лажові.
— Можливо, так і є. Але я зарядив револьвер тими, які, по-моєму, намокли найменше: три з них були біля пряжки патронташа ліворуч, три — праворуч. Один може спрацювати. Якщо тобі пощастить, то два. Не перевіряй їх на повзучих гадах. — Він кинув на Едді короткий погляд. — Там можуть бути інші створіння.
— Ти теж це чув?
— Якщо ти про те, що там ходить і нявкає на пагорбах, то так. Якщо ти про Бабая, як промовляють твої очі, то ні. Я чув дику кішку в хащах, от і все. Здається, у неї голос в чотири рази потужніший за тіло. Може статися, що таке створіння легко відігнати палицею. Але кого треба стерегтися, то це її. Якщо інша повернеться, то, можливо, тобі доведеться…
— Я її не вбиватиму, якщо про це йдеться!
— Можливо, тобі доведеться поранити її в руку. Розумієш?
Едді знехотя кивнув. Все одно ті трикляті патрони можуть не спрацювати, то який сенс чубитися?
— Коли знайдеш двері, залиш її там. Зроби їй якомога надійнішу криївку і повертайся до мене з візком.
— А револьвер?
Стрільцеві очі спалахнули таким полум'ям, що Едді аж сахнувся, наче Роланд тицьнув йому в обличчя запаленим смолоскипом. — Боже мій, авжеж! Ти хочеш залишити їй заряджений револьвер, коли інша може повернутися будь-якої миті? Ти чокнувся?
— Набої…
— На хер набої! — викрикнув стрілець. Слова луною рознеслися над місцевістю, бо вітер раптово стих. Одетта повернула голову, довгу мить уважно їх роздивлялася, а потім знову відвернула погляд до моря. — Не смій залишати їй револьвер!
Едді відповів тихо, майже пошепки, на випадок, якщо вітер знову вщухне. — А що, як, поки я повертатимуся сюди, із хащів вилізе яка-небудь тварина? Якась кішка, в якої тіло в чотири рази потужніше за голос, а не навпаки? Істота, яку не можна відігнати палицею?
— Поклади біля неї купу каміння, — відповів стрілець.
— Каміння! Господи Боже! Чоловіче, який же ти вилупок!
— Я думаю головою, — сказав Роланд. — А от ти, схоже, на це не здатен. Я дав тобі револьвер, аби ти міг захистити її від тих небезпек, про які ти говориш, протягом половини шляху, що на тебе чекає. Тобі сподобається, якщо я заберу револьвера назад? Тоді, мабуть, ти захочеш померти заради неї. Це тебе задовольнить? Дуже романтично… от тільки тоді, замість неї однієї, всі троє підемо на дно.
— Як усе логічно виходить. І все одно ти вилупок.
— Іди або лишайся. І перестань мене обзивати.
— Ти дещо забув, — розлючено сказав Едді.
— Про що ж?
— Ти забув сказати мені «Подорослішай». Це те, про що мені вічно талдичив Генрі. «Та подорослішай уже нарешті, малий».
Стрілець посміхнувся, і посмішка вийшла втомленою, але на диво привабливою.
— По-моєму, ти вже подорослішав. То ти йдеш чи лишаєшся?
— Йду, — вирішив Едді. — А що ти їстимеш? Вона подоїдала все, що у нас було.
— Вилупок не пропаде. Вилупок звик виживати. Едді відвів погляд.
— Я… По-моєму, я шкодую, що так тебе обізвав, Роланде. У мене був… — Зненацька він різко розсміявся. — У мене був дуже тяжкий день.
Роланд знову посміхнувся.
— Так, — сказав він. — Це точно.
5
Того дня вони продемонстрували найкращий результат за весь час, але коли сонце розгорнуло свою золотисту доріжку на поверхні океану, в полі зору досі не було жодних дверей. І хоча Одетта переконувала його, що вона чудово протримається ще півгодини, Едді оголосив зупинку й підняв її з крісла. Він переніс жінку на рівну ділянку поверхні, що на вигляд була досить гладенькою, взяв подушки зі спинки й сидіння візка та підмостив під неї.
— О Господи, як же приємно потягнутися! — видихнула вона. — Але… — її чоло спохмурніло. — У мене з голови не йде той чоловік, Роланд. Він там сам-один, і я не можу повністю розслабитися, все думаю про нього. Едді, хто він такий? Що він таке? — І майже запізніла думка: — І чому він так багато кричить?
— Просто, по-моєму, у нього така вдача, — сказав Едді й, обірвавши розмову, відійшов назбирати каміння. Роланд дуже рідко підвищував голос. Едді пригадав, що стрілець трохи покричав сьогодні вранці — НА ХЕР набої! —але решта спогадів були фальшивими: вони походили з того часу, коли вона вважала, що вона Одетта, а насправді була Деттою.
Діючи за вказівками стрільця, він убив трьох омарів і так захопився останнім, що недогледів четвертого, котрий наближався справа, і лише в останню мить встиг відскочити. Едді побачив, як клешні потвори зімкнулися на пустому місці, де лише секунду тому була його нога, і на згадку прийшли відкушені пальці стрільця.
Коли останні промені денного світла зникли з західного неба, молодий чоловік приготував м'ясо над багаттям, розкладеним із сухого хмизу. Тепер шукати потрібне паливо було значно легше й простіше — цьому сприяли близькість пагорбів і рослинність, різновидів якої побільшало.