Тож Роланд поповз. Він плазував, а у вухах стояв невпинний рокіт Західного моря, хвилі якого з ревінням розбивалися об берег і відступали. Він відштовхувався від землі ліктями й колінами, прокладаючи борозни в піску понад жмутами витких брудно-зелених водоростей, що позначали лінію припливу. У нього було припущення, що вітер дме й досі — безсумнівно, бо ж тіло час від часу проймав дрож, — але єдиний повітряний потік надходив з його власних легенів — тяжке сапання з хрипами.
Відстань між Роландом і дверима скоротилася.
Вже ближче.
Нарешті, приблизно о третій годині того довгого шаленого дня, коли власна тінь стрільця ліворуч від нього почала видовжуватися, він дістався до дверей. Присів навпочіпки і змучено роздивлявся.
Заввишки двері сягали шести з половиною футів. Схоже, зроблені вони були з суцільного «залізного» дерева, хоча найближче «залізне» дерево, напевно, росло миль за сімсот чи навіть далі звідти. Ручка мала вигляд золотої. На ній було вигравірувано зображення, яке стрілець врешті-решт упізнав: обличчя павіана, що шкіриться в усмішці.
Замкової щілини не було ніде: ні в ручці, ні над нею, ні нижче.
Дверні завіси були прикріплені до порожнечі. «Або так тільки здається, — подумав стрілець. — Це загадка, найдивовижніша з усіх таємниць, але хіба це має якесь значення? Ти помираєш. Твоя власна таємниця, єдина, до якої не байдуже всім чоловікам і жінкам в останній момент їхнього життя, не за горами».
І все ж таки, схоже, якийсь сенс був.
Ці двері. Двері там, де їх бути не могло. Вони просто стояли на сірій смузі узбережжя за двадцять футів вище лінії припливу, на вигляд такі ж вічні, як і саме море. Тепер, коли сонце почало хилитися до заходу, навскісна тінь падала на схід.
Чорними літерами, на відстані двох третин від рівня землі, на ній було виведено слово високою мовою:
У нього вселився демон. Імення демона — ГЕРОЇН.
Стрілець почув тихе диркання. Спочатку він вирішив, що це вітер чи звук у його уяві, яка від лихоманки стала хворобливою. Але поступово дедалі більше пересвідчувався, що то був гул двигунів… і лунав він з-за дверей.
Тоді відчини їх. Вони не замкнені. Ти ж знаєш, що вони не замкнені.
Натомість він незграбно звівся на ноги й, обійшовши навколо дверей, зайшов на інший їх бік.
Іншого боку не було.
Куди не кинь оком, тільки безмежні простори темно-сірого узбережжя. Тільки хвилі, мушлі, лінія припливу, його власні сліди, наближення — відбитки чобіт і заглиблення від ліктів. Він знову поглянув, й очі стали круглими від подиву. Дверей не існувало, але тінь від них була.
Він хотів було простягнути праву руку — надто повільно вона опановувала своє нинішнє місце в його видозміненому житті, — але опустив і натомість підняв ліву. Навпомацки пошукав твердої поверхні.
«Якщо я намацаю її, то постукаю в невидиме ніщо. Бодай перед смертю переживу щось цікаве», — подумав стрілець.
Рука просувалася далі, і в тому місці, де мусили бути двері, хай навіть невидимі, намацала тільки розріджене повітря.
Немає у що стукати.
Звук двигунів (якщо це були вони) зник. Довкола тільки гуляв вітер, шуміли хвилі, і якась маячня в голові.
Стрілець повільно рушив до іншого боку дверей, яких не було, навертаючись на думку, що йому привиділося…
І зупинився мов укопаний.
Щойно він дивився на захід, і перед його очима стояло суцільне сіре видовище хвилі, що накочувала на берег, а вже наступної миті погляд вперся в товщу дверей. Він бачив накладку дверного замка (теж золоту на вигляд), з якої стирчала засувка, схожа на обрубаний металевий язик. Роланд на дюйм повів головою на північ, і дверей не стало. Повернув голову в попереднє положення — і двері знову були на місці. Не з'явилися, а саме були.
Він обійшов довкола і, похитуючись, став до них обличчям.
Можна було б обігнути їх з боку моря, але Роланд був упевнений, що результат був би той самий, хіба що цього разу він би впав.
Цікаво, чи зможу я пройти крізь них з того боку, де нічого немає?
Дійсно, цікавого було дуже багато, але правда була простою. На безмежній смузі узбережжя стояли двері, і зробити з ними можна було лише одне з двох: відчинити або ж залишити зачиненими.
Стрільця трохи звеселила думка про те, що, можливо, він помирає не так швидко, як гадав раніше. Якщо він справді однією ногою на тому світі, то чому ж йому так страшно?
Простягнувши ліву руку, він взявся за ручку. Його не здивували ні мертвотний холод металу, ні тьмяний вогнедишний накал вигравіруваних на ній рун.