— Оцей. — Власниця чорних рук підняла білий шалик з яскраво-синьою облямівкою. — Загортати не треба, дитинко, просто засунь його в пакет.
— Будете розплачуватися готівкою чи че…
— Готівкою. Я завжди плачу готівкою, правда ж?
— Так, гаразд, міс Волкер.
— Рада, що ти схвалюєш, дорогенька.
Продавщиця скорчила міну — Едді побачив це, коли вона відвернулася. Мабуть, причина такої реакції була простою: дівчині не сподобалося, що з нею так розмовляє «нахабна негритоска» (знову ж таки, така думка з'явилася у нього тому, що ці знання він швидше почерпнув із фільмів, ніж з історії чи навіть вуличного життя, бо надто вже декорації нагадували сцену з фільма, знятого в 60-ті, щось типу «В спекотну ніч» із Сідні Стайгером та Родом Пуатьє). Але все могло пояснюватися ще простіше: Роландова Дама Тіней, чорна вона чи біла, виявилася падлючим стервом.
А те насправді це не мало значення, чи не так? Ніщо не мало, блін, значення. Він думав лише і винятково про одне — вибратися звідси до такої матері.
То був Нью-Йорк, він мало не відчував запах Нью-Йорка.
А в Нью-Йорку було ширево.
Це він теж мало не нюхом чув.
Тільки існувала одна перепона.
Одна велика заїбиста перепона.
8
Роланд уважно стежив за Едді. За весь цей час він будь-якої миті міг шість разів убити Едді, але вирішив стояти спокійно і мовчки та дозволити йому самому впоратися з ситуацією. У Едді було багато різних рис вдачі, і багато не надто гарних (як чоловік, що свідомо допустив, аби дитина впала у прірву і забилася на смерть, стрілець знав різницю між «гарно» і «не дуже добре»), але дурість до них не належала.
Едді був розумним хлопцем.
Він зробить правильний вибір.
І він зробив.
Він озирнувся на Роланда, всміхнувся одними губами, крутнув стрільцевий револьвер на пальці (вийшло незграбно, наче пародія на заключний жест ярмаркового стрілка по мішенях) і простягнув його Роландові рукояткою вперед.
— Ця штука може виявитися для мене шматком лайна, навіть якщо я матиму з неї якусь користь, правда ж?
«А ти, коли хочеш, то говориш розумні речі, — подумав Роланд. — Тільки чому ти так часто мелеш дурниці, Едді? Тому, що тобі здається, ніби так говорили там, куди пішов твій брат зі своїми револьверами?»
— Правда ж? — повторив Едді.
Роланд кивнув.
— І якби я все-таки всадив у тебе кулю, що б сталося з тими дверима?
— Не знаю. По-моєму, єдиний спосіб дізнатися — спробувати це зробити.
— А як ти думаєш, що могло б статися?
— Думаю, вони б зникли.
Едді кивнув. Йому теж так здавалося. Пуф! Зникли, наче помахом чарівної палички! Зараз ви їх бачите, дорогі друзі, а тепер — раз, і їх нема. Те саме, що сталося б, якби кіномеханік у кінотеатрі взяв і всадив у проектор кулю з шестизарядного револьвера, хіба ні?
Якщо вистрілити у проектор, кіно обірветься.
Едді не хотів, щоби екран погас.
Йому не хотілося, щоби пропали гроші, витрачені на квиток.
— Ти можеш піти сам, — повільно промовив Едді.
— Так.
— Типу того.
— Так.
— Ти потрапиш у її голову. Так само, як потрапив до моєї.
— Так.
— Так ти проберешся автостопом у мій світ, та й по всьому.
Роланд промовчав. «Автостопом» — одне з тих незрозумілих слів, які Едді часом вживав… але суть він ухопив.
— Але ти зміг би пройти у своєму власному тілі. Як там, у Балазара. — Він говорив уголос, але насправді розмовляв сам із собою. — Тільки для цього тобі потрібен я, правильно?
— Так.
— Тоді візьми мене з собою.
Стрілець розтулив рота, аби відповісти, але Едді вже поспіхом продовжував:
— Не зараз, я не про те, щоб зараз. Я знаю: якщо ми просто… зненацька вискочимо, то почнеться паніка чи ще яка фігня. — Він дико розреготався. — Наче фокусник, що витягає з капелюха кролика. От тільки капелюха нема, авжеж. Ми почекаємо, поки вона залишиться сама, а тоді…
— Ні.
— Я повернуся разом з тобою. Клянуся, Роланде. Тобто, я розумію, що в тебе є завдання, а я його частина. Знаю, що ти врятував мою дупу на митниці, але і я твою врятував у Балазара — ти так не думаєш?
— Думаю, врятував, — відповів Роланд. Він згадав, як Едді підводився з-за стола, не зважаючи на ризик, і на мить завагався.
Але тільки на мить.
— То як? Баш на баш. Рука руку миє. Все, що мені потрібно, — на пару годин повернутися в мій світ. Курку там смажену замовити в ресторанчику і прихопити з собою, може, ще коробку пончиків. — Едді кивнув у напрямку дверного проходу, де картинка знову почала рухатися. — Що скажеш?