— Ні, — відповів стрілець, цієї миті думаючи зовсім не про Едді. Той рух проходом — Дама, ким би вона не була, рухалася не так, як звичайні люди, — не так, як, скажімо, Едді, коли Роланд дивився його очима, або так (наразі, коли він замислився над тим, що ніколи не спадало йому на думку раніше, так само, як ніколи не помічав постійної присутності кінчика свого носа у нижньому полі периферичного зору), як рухався він сам. Коли людина йде, поле її зору потроху розхитується, наче маятник: лівою ногою, правою ногою, лівою ногою, правою ногою, світ хитається вперед-назад так спокійно і лагідно, що через деякий час — невдовзі по тому, як почнеш іти, думав він — просто перестаєш це помічати. У пересуванні Дами не було нічого від маятника — вона просто плавно рухалася проходом, наче по рейках їхала. Цікаво, що в Едді було те саме відчуття… тільки для нього все виглядало, як зйомка стедікамом. Це відчуття його заспокоювало, бо воно було знайомим.
Для Роланда ж це було чужим… але тут його роздуми обірвав Едді. Його голос звучав на високих тонах.
— А чому ні? Чому, блядь, ні?
— Бо ніяка курка тобі не потрібна.
Я знаю, як називається те, чого ти хочеш, Едді. Ти хочеш «вмазатися». «Дозняк» роздобути.
— То й що з того? — викрикнув, мало не завищав Едді. — А як хочу, то що? Я ж сказав, що повернуся з тобою! Я тобі слово дав! Чесне, блядь, СЛОВО! Що тобі ще треба? Хочеш, щоб я поклявся ім'ям своєї матері? Добре, я клянуся ім'ям своєї матері! Хочеш, щоб я поклявся ім'ям свого брата Генрі? Все, я клянуся! Клянуся! КЛЯНУСЯ!
Енріко Балазар міг би його просвітити на цю тему, але стрільцеві не потрібні були поради таких, як Балазар. Він і сам знав прописну істину: ніколи не довіряй наркоманові.
Роланд кивком показав на двері.
— Принаймні до того часу, поки ми не знайдемо Вежу, та частина твого життя закінчилася. Після того, як знайдемо, — мені байдуже. Після того ти будеш вільний і зможеш забиратися куди завгодно, хоч у своє пекло. Але поки що ти мені потрібен.
— Ах ти ж довбаний смердючий брехун, — тихо сказав Едді. Голос був позбавлений емоцій, але стрілець побачив, що в очах у нього блищали сльози. І нічого не сказав у відповідь. — Ти ж знаєш, що не буде ніякого «після», ні для мене, ні для неї, ні дія того третього, ким би він не був. Та й тобі, мабуть, ніяке «після» не світить — у тебе, блядь, такий роздовбаний вигляд, яку Генрі, коли йому вже було зовсім хріново. Якщо ми не здохнемо на шляху до твоєї Вежі, то нам точно вили, коли ми туди доберемося. То навіщо ти мені брешеш?
Стрілець відчув, що його пробирає якийсь тьмяний докір сумління, але тільки повторив:
— Принаймні поки що та частина твого життя закінчилася.
— Та невже? Тоді у мене для тебе новини, Роланде. Я знаю, що буде з твоїм тілом, коли ти переступиш через поріг і опинишся у неї в голові. Знаю, бо вже це бачив. Так що мені навіть револьвери твої не потрібні. Я тримаю тебе за те уславлене місце, де росте коротке волосся, друже ти мій. Ти навіть зможеш повернути її голову так само, як повертав мою, і побачити, що я зроблю з твоїм тілом, поки ти будеш в подобі свого сраного ка. Я дочекаюся ночі і перетягну тебе поближче до води. А тоді ти зможеш спостерігати, як омари зжирають тебе до крихти. Але, може, тобі буде не до спостережень — ти будеш занадто поспішати.
Едді трохи помовчав. У тиші, що настала, скрегіт хвиль об берег і постійне глухе завивання вітру здавалися дуже гучними.
— Тому я просто візьму твій ніж і переріжу тобі горлянку.
— І назавжди зачиниш двері?
— Ти кажеш, що та частина мого життя в минулому. І йдеться тут зовсім не про ширево. Ти маєш на увазі Нью-Йорк, Америку, мій час, геть усе. Якщо це так, то я хочу і з цією частиною покінчити. Ландшафт хіровий, а від співрозмовника смердить. Часом буває так, Роланде, що порівняно з тобою навіть Джиммі Свогарт здається майже нормальним.
— Попереду на нас чекають великі дива, — сказав Роланд. — Надзвичайні пригоди. Більше того — у тебе є шлях для пошуку і шанс відновити втрачену честь. І є ще дещо. Ти можеш стати стрільцем. Врешті-решт, не обов'язково ж я маю бути останнім. У тобі це є, Едді. Я бачу. Я відчуваю.
Едді розсміявся, хоча по щоках у нього котилися сльози.
— Шикарно! Просто шикарно! Саме те, що мені треба! Мій брат Генрі. От він був стрільцем. У місці, яке називається В'єтнамом. Та йому просто пощастило, що він там побував. Тобі треба було бачити його під тяжким кайфом, Роланде. Він без допомоги не міг навіть до сраного туалету дійти. Якщо поряд нікого не було, він просто сидів, дивився по ящику боротьбу і робив собі, блядь, у штани. Класно бути стрільцем. Я бачу. Мій брат був наркоманом, а у тебе зірвало на хуй дах.