Коли Патрик вийшов у двері спальні, Еріка сіла на ліжку й закуталася в ковдру. Крізь маленьке кругле віконечко в похилій стелі світило сонце й створювало ілюзію німба над її світлим волоссям. Це найгарніше, що він коли-небудь бачив.
Сніг танув і просочувався крізь його мокасини. Взуття радше було підхожим для літньої погоди, але алкоголь завжди здавався йому ефективним способом побороти холод, тому він ніколи не сумнівався, коли перед ним поставав вибір, що купити — пару зимових чобіт чи літр горілки.
Повітря було таким чистим і ясним, що Бенґта Ларссона охопило почуття, якого він ніколи раніше не відчував. Воно тривожило його, і водночас від нього віяло свободою, і Бенґт ніяк не міг зрозуміти, що ж цього звичайного ранку могло породити це незвичайне відчуття. Він зупинився й із заплющеними очима вдихнув ранкове повітря. Подумати лише: якби його життя завжди було сповнене таких ранків.
Це роздоріжжя було йому добре знайомим. Він достеменно знав, якого саме дня його життя зробило нещасливий поворот. Він міг навіть назвати точну годину. Насправді він пам’ятав усе. Хоча в його житті ніколи не було жорстокості, бідності, голоду або браку уваги, єдине, на що можна було скаржитися, — це власна дурнуватість і надто велика віра у свою унікальність та перевагу над іншими. Звісно ж, тут не обійшлося й без дівчини.
Тоді йому було сімнадцять років, і найважливіше місце в його житті посідали дівчата. Але ця дівчина була особливою. Мауд зі своїм розкішним білявим волоссям та удаваною скромністю грала на його его, як на добре налаштованій скрипці. «Любий Бенґте, мені лише потрібно придбати…», «Любий Бенґте, ти не міг би купити мені…». Вона завжди тримала його під каблуком, і він покірно крокував за нею. Їй постійно було замало. Він заощаджував усі зароблені гроші й купував їй розкішний одяг, парфуми — усе, чого вона бажала. Але щойно вона одержувала те, про що благала, відразу ж відкидала все вбік і благала про іншу річ, запевняючи, що лише це зробить її щасливою.
Мауд завдала йому болю, і він сам не помітив, як колесо почало набирати несамовитої швидкості, допоки він сам не перестав помічати, де був верх, а де — низ. Коли йому виповнилося вісімнадцять років, Мауд вирішила, що їздитиме з ним не інакше, як на «Кадилак Конвертейбл». Цей автомобіль коштував більше за його річну зарплату, і Бенґт не спав ночами, обдумуючи, де йому дістати такі гроші. Поки він страждав, Мауд надула губки й чітко йому натякнула, що, якщо він не придбає авто, то вона знайде когось іншого, хто піклуватиметься про неї так, як вона на це заслуговує. Його безсонні ночі стали ще жахливішими через ревнощі, і він не витримав.
Десятого вересня 1954 року о 14 : 00, озброєний старим армійським пістолетом, який його батько всі ці роки зберігав удома, і з маскою на обличчі він зайшов до Танумсгедського банку. Однак усе пішло шкереберть. Певна річ, працівники банку одразу ж покидали до його сумки пачки грошей, але їх виявилося не так багато, як він очікував. Та один із клієнтів банку, батько його колишнього однокласника, упізнав Бенґта, хоча той і був у масці. За годину до Бенґта прибула поліція й знайшла під ліжком у його кімнаті сумку з грошима. Вираз обличчя матері закарбувався в його пам’яті назавжди. З дня її смерті минуло вже багато років, але її очі досі переслідували його, коли алкоголь затуманював свідомість.
Трирічне ув’язнення вбило всі надії на майбутнє. Коли Бенґта звільнили, Мауд безслідно зникла. Він не знав, куди саме, та й особливо не переймався цим. Усі його давні друзі вже мали надійну роботу та сім’ю, і їм не надто кортіло з ним зв’язуватися. Поки Бенґт сидів за ґратами, з батьком трапився нещасний випадок, і той загинув. Тож Бенґт переїхав до матері. Без копійки в кишені, він намагався знайти роботу, однак усюди відмовляли. Єдине, що змушувало його шукати майбутнє на дні пляшки, — це зневажливі погляди, які переслідували його на кожному кроці.
Людині, яка виросла в спокійному маленькому містечку, де всі вітаються, коли зустрічають одне одного, ігнорування здавалося так само болісним, як і фізичне покарання. Він думав переїхати з Ф’єлльбакки, але куди міг податися? Легше було просто залишитися вдома та шукати втіхи на дні пляшки.
Вони з Андерсом швидко знайшли одне одного. «Два бідні дурні», — постійно називали вони себе й гірко сміялися. Бенґт відчував майже батьківську любов до Андерса й більше хвилювався про його долю, аніж про власну. Його часто охоплювало бажання зробити бодай щось, щоб змінити життя Андерса, але оскільки він сам не міг звільнитися з обіймів алкоголю, то знав, що такої вибагливої коханки, як і Мауд, позбутися майже неможливо. Вона багато потребувала, а натомість нічого не давала, тож єдине, що вони могли подарувати одне одному, — втіха та компанія.
Дорога до під’їзду Андерса ретельно розчищена й посипана піском, тож Бенґтові не довелося оберігати пляшку, що лежала у внутрішній кишені його куртки, як це траплялося холодними зимами, коли блискуча крига сягала аж до сходів.
Два поверхи до квартири Андерса здавалися йому випробуванням, адже ліфта в будинку не було. Він зупинявся кілька разів, аби перепочити, і для бадьорості дозволив собі зробити кілька ковтків із пляшки. Коли Бенґт нарешті дістався до дверей Андерса, то його мучила сильна задишка. Він притулився до поштової скриньки біля дверей, постояв трохи й зайшов у двері, які Андерс ніколи не зачиняв.
У квартирі було тихо. Може, Андерс не вдома? Якби він напився й влігся спати, то його важке дихання й похропування чулося б навіть у коридорі. Бенґт заглянув до кухні. Нікого, окрім звичайних бактерій. Двері у ванну були трохи прочинені, але й там ані тіні. Коли він пішов далі, то йому вмить здалося, що серце ось-ось вискочить із грудей. Побачене у вітальні змусило його заклякнути на місці. Пляшка, яку він тримав у руці, випала й гучно вдарилася об підлогу.
Найперше, що він побачив, — оголені ноги, які звисали над підлогою й злегка колихалися, наче гойдалка. Андерс був вдягнений лише в штани. Голова похилена, а обличчя набрякле й позбавлене кольору. Язик здавався завеликим проти вуст, з яких він стирчав. Найжахливіше видовище, яке Бенґт коли-небудь бачив. Він підняв із підлоги пляшку, позадкував і вийшов із квартири. Його охопили шок і суцільна спустошеність. Він втратив єдине, що в нього залишалося. Бенґт сів на порозі квартири Андерса, притулив пляшку до вуст і заплакав.
Патрик сумнівався, що зараз рівень алкоголю в його крові не перевищує допустиму норму. Та сьогодні змусив себе змиритися з цим. Аби почуватися в безпеці, він їхав трохи повільніше, ніж зазвичай. Однією рукою тримав кермо, а другою шукав потрібні номери в телефонній книзі. Та навряд чи це робило його подорож бодай трохи безпечнішою.
Спочатку він зателефонував до «ТБ-4», де підтвердили, що «Інші світи» справді були вилучені з програми тієї п’ятниці, двадцять п’ятого січня, бо тоді транслювали хокейний матч. Опісля він зателефонував Мельберґові, який навдивовижу зрадів новині про те, що алібі Андерса не підтвердилося, і наполягав на негайному арешті підозрюваного. Після третьої розмови він іще більше запевнився в правильності своїх дій і поїхав у напрямку багатоповерхівки, у якій жив Андерс. Напевно, Єнні Росен просто переплутала дні. Зі свідками таке трапляється часто.
Незважаючи на несподіваний поворот у справі, Патрик однаково не міг зосередитися на роботі. Його думки постійно поверталися до Еріки та подій цієї ночі. Він упіймав себе на тому, що його обличчя засяяло якоюсь дурнуватою усмішкою, а пальці ритмічно вистукували якусь мелодію. Він перемкнув радіо на станцію з ретро-музикою й почув пісню Арети Франклін «Респект». Ця радісна пісня якнайкраще відповідала його настрою, і Патрик додав гучності. Коли доходило до приспіву, він підспівував на весь голос і танцював, наскільки йому це вдавалося, навсидячки. Йому самому здавалося, що він чудово співає, аж раптом радіо затихло, і Патрик почув лише власне виття «Р.E.С.П.E.K.T». Барабанні перетинки ось-ось луснуть.
Уся ніч скидалася на сон, але причиною цьому було не вино, а туманна завіса почуттів — кохання та еротики, що оповила їх.
Патрик змушений був відпустити думки про ніч, коли заїхав на стоянку перед багатоповерхівкою. Підсилення приїхало навдивовижу швидко. Мабуть, вони були десь поруч. Він побачив два поліцейські автомобілі з увімкненим світловим сигналом і злегка зморщив лоба. Напевно, вони переплутали накази. Він просив про один автомобіль, а не про два. Коли підійшов ближче, то побачив, що за поліцейськими автомобілями стояла карета швидкої допомоги. Щось пішло не так.