— Яне, любий, хіба ми не можемо придбати власний будинок? Я чула, що зараз продають один із будинків біля Бадгольмену. Може, поїдемо й подивимося на нього? Звідти найдивовижніший краєвид, та й поруч є місце для човнів. Будь ласочка!
Істеричний голос Ліси його дратував. Останнім часом його роздратованість не знала меж. Витерпіти шлюб із Лісою було б значно легше, якби вона заткнула пельку та красувалася мовчки. Тепер ані її пишні груди, ані кругленькі сідниці не справляли на нього такого враження, як колись. Вона тільки те й робила, що постійно скиглила, і він із гіркотою на серці подумав: невже одружився лише заради того, щоби щодня вислуховувати її нескінченне ниття.
Ліса працювала офіціанткою в «Червоній змії» в Ґреббестаді, коли він уперше її запримітив. Майже всі хлопці ковтали слину, коли бачили її пишні груди та довгі стрункі ноги. Тоді Ян пообіцяв собі, що вона належатиме тільки йому. Він завжди отримував те, чого хотів, і Ліса не мала стати винятком. Він не вирізнявся надзвичайною вродою, але все саме собою вирішилося, коли він представився Яном Лоренсом. Щойно жінки чули його прізвище, їхні обличчя починали сяяти й двері до їхнього серця відчинялися.
Він був одержимий тілом Ліси. Не годен насититися нею, Ян заплющував очі на всі її поодинокі коментарі, які вона видавала своїм скрипучим голосом. Коли він ішов із нею під руку, постійно ловив заздрісні погляди інших чоловіків, і це додавало її привабливості нового відтінку. Спершу її маленькі натяки на те, що настав час зробити її порядною жінкою, зазнали поразки. Якщо казати щиро, її дурнуватість почала виходити за межі її привабливості, однак уже незабаром він погодився на шлюб. На цей остаточний вибір вплинуло передусім сильне протистояння з Неллі. Вона ненавиділа Лісу з першої хвилини, відколи її побачила, і користалася кожною нагодою нагадати про це. Тоді Яном керувало дитяче прагнення діяти наперекір словам матері, та зараз він проклинав власну дурість.
Ліса лежала гола на животі на великому двоспальному ліжку. Вона надула губи й якнайдужче намагалася звабити Яна, якому, на її жаль, було вже однаково. Він знав, що вона чекає на відповідь.
— Ти знаєш, що ми не можемо переїхати від матері. Вона хвора, тому сама аж ніяк не впорається з таким великим будинком.
Він став спиною до Ліси й почав зав’язувати біля великого дзеркала краватку. У ньому він побачив, як вона роздратовано наморщила лоба. Їй це не личило.
— Коли ця стара карга нарешті набереться розуму й знайде собі якийсь інший чудовий будиночок? Вона коли-небудь дасть нам спокій? Хіба не можна зрозуміти, що ми маємо право на власне життя?! Набридло вже щодня доглядати за цією старою. І що їй за насолода сидіти на купі грошей? Ладна заприсягтися, що вона втішається, коли ми принижуємося й збираємо останні крихти з її столу. Хіба ти мало робиш для неї? До ночі працюєш на фабриці, а решту часу няньчишся з нею, немов із дитиною. Ця відьма могла б подякувати нам за все це й віддати найкращу кімнату. Та де ж там! Ми тулимося в підвалі, доки вона шикує у своїх салонах.
Ян обернувся й холодно подивився на дружину.
— Хіба я не просив тебе не говорити про мою матір у такому тоні?!
— Твою матір, — презирливо фиркнула Ліса. — Яне, ти сам хоч бачиш, що вона не вважає тебе за сина? Ти ніколи не станеш для неї кимось більшим, як бідне дитятко, яке вона прихистила задля благодійності. Якби її любий Нільс не зник, то тебе рано чи пізно виперли б звідси. Ти лише іграшка, Яне. Хто б іще погодився працювати на її фабриці з ранку до ночі запівдарма? Єдине, що ти маєш, — це обіцянка, що, коли вона нарешті здохне, тобі дістануться всі гроші. По-перше, ця відьма доживе щонайменше до ста років, а по-друге, вона точно за нашою спиною вже заповіла гроші якомусь притулку для бездомних тварин. Яне, інколи ти такий дурний.
Ліса перевернулася на спину й узялася розглядати свій манікюр. Ян спокійно підійшов до ліжка, сів навпочіпки й почав намотувати на свій палець пасмо її довгого білявого волосся, що звисало з ліжка, аж доки Ліса не скривилася від болю. Він нахилився до неї так близько, що почув її важке дихання, і тихо промовив:
— Ніколи не називай мене дурним, чуєш? Ніколи. І повір мені, одного дня всі гроші стануть моїми. Та я не впевнений, чи ти затримаєшся тут так надовго, щоб насолодитися ними.
Він смакував тим, як у її очах запалюється страх. Ян вважав її дурною, але водночас дуже хитрою, і навіть зараз примітивний розум підказував їй, що варто змінювати тактику. Ліса розкинулася на ліжку, закопилила губи й поклала руки на груди. Вона провела пальцями навколо сосків, аж доки вони не затверділи, і ласкаво промовила:
— Вибач, Яне, я повелася по-дурному. Ти знаєш мене. Я спочатку кажу, а потім думаю. Можна я компенсую тобі це?
Вона звабливо посмоктала вказівний палець і повільно опустила руку донизу.
У кліп ока Ян відчув, що його тіло самохіть зреагувало на такі дії, і вирішив, що бодай для чогось Ліса може згодитися. Він знову розв’язав краватку.
Мельберґ удавав, що вдумливо щось пише. Він майстерно прикидався, наче не помічає незадоволені обличчя присутніх, які зібралися в його кабінеті. Сьогодні, аби врізноманітнити своє повсякдення, він одягнув костюм, що був йому замалим щонайменше на один розмір. Однак сам він ставив на карб хімчистку: мовляв, його костюм попрали в надто гарячій воді, і той зсівся. Мельберґ був твердо переконаний, що з часів юнацтва не набрав жодного зайвого грама, а тому вважав, що купування нового костюма — це лише витрата грошей. Та і якісних речей уже не знайдеш. Він ні при чому, що ці недотепи в хімчистці не вміють належно виконувати свою роботу.
Мельберґ відкашлявся. Шурхіт і балачки затихли, і всі подивилися на комісара, який сидів на своєму робочому місці. Стільці зібрали з усієї дільниці й півколом поставили перед його письмовим столом. Мельберґ мовчки кинув незадоволений погляд на своїх підлеглих. Цю мить він волів розтягнути на вічність. Подивившись на Патрика, Мельберґ наморщив лоба: цей хлопчина мав дуже виснажений і розбитий вигляд. Звісно, у свій вільний час працівники могли робити все, що їм заманеться, але зараз лише середина тижня, і треба знати міру в гулянках та алкоголі. Та сам він зовсім забув, як учора видудлив цілу пляшку. Він обов’язково ще поговорить із Патриком віч-на-віч, бо годі вже зловживати алкоголем.
— Як ви всі знаєте, у Ф’єлльбацці трапилося ще одне вбивство. Малоймовірно, що ми маємо двох убивць, тому я гадаю, що ми можемо стверджувати, що Александру Війкнер та Андерса Нільссона вбила та сама людина.
Мельберґ насолоджувався власним голосом і переможно поглянув на присутніх. Це його козир. Він природжений оратор.
Мельберґ знову промовив:
— Андерса Нільссона сьогодні зранку знайшов Бенґт Ларссон, його друг-п’яниця. Андерса повісили, і експерти з Ґетеборґа припускають, що він висів щонайменше відучора. Доки нам не нададуть нової інформації, маємо зважати на цю гіпотезу.
Він полюбляв те відчуття, з яким промовляв слово «гіпотеза». Людей перед ним було не дуже багато, але в його уяві вони подвоювалися. Їхня цікавість зростала, і всі вони чекали на його слова. Комісар задоволено оглянувся. Анніка затято щось друкувала на ноутбуці, посунувши свої окуляри на кінчик носа. Її пишні груди добре підкреслював жовтий піджак, до якого пасувала чудова спідниця. Мельберґ підморгнув їй. Цього поки досить. Найголовніше — не залякати її. Поруч з Аннікою сидів Патрик, який, здавалося, ось-ось засне. Його повіки були важкими, а очі — дуже червоними. Мельберґ негайно поговорить із ним, щойно матиме слушну нагоду. Певна річ, він має право вимагати від своїх підлеглих належних манер.
Окрім Патрика й Анніки, перед Мельберґом сиділо ще троє працівників дільниці. Йоста Флюгаре був найстаршим серед них і якнайстаранніше намагався не обтяжувати себе роботою, бо вже за кілька років на нього чекала довгождана пенсія. Тоді він зможе присвятити весь свій час улюбленому хобі — гольфу. Йоста захопився цією грою років десять тому, коли його дружина померла від раку, а кожні вихідні почали здаватися нестерпно довгими та самотніми. Незабаром спорт став для нього сенсом життя, а робота, яка взагалі ніколи не здавалася йому надто цікавою, сьогодні поставала єдиною перешкодою з ранку до вечора грати в гольф.