— Ви мали зустрітися тієї п’ятниці, коли вона померла?
Обличчя Дана проймав дрож. Після смерті Алекс він неодноразово замислювався про те, що б могло статися, якби тоді він усе ж таки прийшов. Про те, що вона могла б бути живою.
— Так, тієї п’ятниці я мав прийти до неї ввечері. Пернілла разом із дітьми планувала поїхати в гості до своєї сестри в Мункедаль. Я сказав, що мені зле, і залишився вдома.
— Але Пернілла не поїхала, так?
Довге мовчання.
— Ні. Пернілла поїхала, а я залишився вдома. Я вимкнув мобільний, а про те, що вона ніколи не ризикнула б телефонувати на домашній телефон, знав точно. Я не пішов до неї, бо боявся. Я не наважувався дивитися їй у вічі: мені було страшно сказати, що між нами все закінчено. Хоч я й знав, що вона також усвідомлює те, що рано чи пізно це має статися, не наважувався зробити цей крок першим. Я подумав, що якщо я почну ігнорувати, то вона врешті-решт втомиться від цього й залишить мене. Типово для чоловіків, що скажеш?
Еріка знала, що найскладніша частина їхньої розмови ще попереду. Вона мала сповістити Данові про дитину. Нехай він дізнається про це від неї.
— Справа лише в тому, Дане, що вона не розуміла, що це має закінчитися. Вона бачила майбутнє у ваших стосунках. Майбутнє, у якому вона піде від Генріка, а ти залишиш Перніллу, і ви житимете разом до кінця ваших днів.
Дан тремтів від кожного її слова. Неминуче настала черга найгіршого.
— Дане, Алекс була при надії. Вона чекала дитину. Імовірно, того вечора вона збиралася розповісти тобі про це. Вона приготувала святкову вечерю й поклала до холодильника шампанське.
Дан намагався не дивитися їй в очі. Він опустив погляд додолу, але сльози швидко набігли на його очі й самохіть скочувалися зі щік. Дан зайшовся плачем, повсякчас витираючи рукавицями обличчя. Зрештою він затулив лице руками.
Еріка сіла навпочіпки біля Дана й, обійнявши його, намагалася втішити. Однак Дан умить вирвався з її обіймів, і вона зрозуміла, що зараз він намагається вирватися з пекла, яке сам собі створив. Тож вона чекала, доки він заспокоїться, і, схрестивши руки, стояла поруч. Нарешті він трохи стишився.
— Звідки ти дізналася, що вона була при надії?
Слова ледве проривалися крізь хрипкий голос Дана.
— Я була в поліції з Бірґіт і Генріком, і там нам розповіли про це.
— Вони знають, що батьком дитини був не Генрік?
— Генрік знає точно, однак Бірґіт — ні. Вона впевнена, що то дитина Генріка.
Він кивнув. Здавалося, що його втішає те, що батьки Алекс не знають про це.
— Як ви познайомилися?
Еріка хотіла відвернути його думки про ненароджену дитину й хоча б ненадовго дати йому перепочинок.
Він усміхнувся.
— Класика. Де сьогодні люди можуть познайомитися у Ф’єлльбацці? Звісно ж, у галереї. Ми побачили одне одного в різних кутках зали, а далі немов спалах блискавки. Я ніколи не відчував такого потягу до когось іншого.
Еріка відчула слабкий присмак ревнощів. Дан розповідав далі:
— Тоді не було нічого, а за кілька тижнів вона зателефонувала мені на мобільний. І я прийшов до неї. Ось так усе й закрутилося. Украдені миті втіхи й задоволення, поки Пернілли не було у Ф’єлльбацці. Щоправда, небагато ночей і вечорів ми провели разом. Частіше бачилися вдень.
— Ти не боявся, що сусіди Алекс побачать тебе біля її будинку? Ти сам знаєш, як швидко тут плетуть плітки.
— Авжеж, я задумувався про це. Я зазвичай перестрибував огорожу за її будинком і заходив через чорний вхід. Чесно кажучи, небезпека та ризик нас теж неабияк захоплювали.
— Але ти розумієш, як сильно ризикував?
Дан м’яв шапку в руках, втупивши погляд у палубу.
— З одного боку, так. Та з іншого, — я вірив у те, що мені нічого не загрожує. Мені завжди здавалося, що комусь може не пощастити, а от у мене все буде гаразд. Розумієш?
— Пернілла знає?
— Ні. Принаймні прямо вона не казала. Я гадаю, що вона підозрює щось. Ти сама бачила її реакцію, коли вона застала нас разом. Останнім часом вона постійно так поводиться — ревнує й повсякчас стежить за мною. Я впевнений, що вона відчуває, що тут щось не так.
— Ти розумієш, що тепер маєш розповісти їй про це?!
Дан похитав головою, і його очі знову наповнилися слізьми.
— Ні, Еріко. Я не можу. До стосунків з Алекс я не розумів, як багато Пернілла важить для мене. Алекс була пристрастю, а Пернілла й діти — це моє життя. Я не можу!
Еріка нахилилася й поклала свою долоню на плече Дана. Вона говорила спокійним і чітким голосом, який приховував усю стурбованість, що пробирала її зсередини:
— Дане, ти мусиш. Так чи інак поліція дізнається. Зараз ти маєш шанс розповісти Перніллі про все так, як бачиш це ти. Рано чи пізно поліція постукає до тебе, і тоді ти вже не матимеш жодного шансу повідомити Перніллі так, як ти хочеш цього. Дане, ти не маєш вибору. Тим паче, ти сам казав, що вона здогадується про зраду. Та й до того ж вам обом полегшає, коли ви поговорите про це. Це як ковток свіжого повітря.
Еріка бачила, що Дан прислухається до її слів, тоді як його тіло проймає дрож.
— Подумай, що буде, якщо вона кине мене? Подумай, якщо вона забере дітей і піде від мене, Еріко, що мені тоді робити? Я без них не зможу.
Слабкий голос усередині неї злісно шепотів їй, що йому варто було думати про це раніше, однак сильніший запевняв, що зараз не час для докорів. Зараз це не має значення. Вона нахилилася, обійняла Дана й погладила його по спині. Він заплакав, але вмить його плач затихнув, а коли Дан вивільнився з її обіймів і витер сльози, Еріка зрозуміла, що він твердо вирішив не ховатися від неминучого.
Коли вона від’їжджала від причалу, то в дзеркало заднього огляду побачила, як Дан непорушно стоїть у своєму улюбленому човні й дивиться на обрій. Вона тримала кулачки, щоб йому вдалося знайти правильні слова. Це буде непросто.
Патрик гучно позіхав: сонливість пробирала його з голови до п’ят. Він ніколи не почувався таким утомленим. Він ніколи не почувався таким щасливим.
Було складно зосередитися на товстих стосах паперів, що лежали на його письмовому столі. Справа про вбивство спровокувала появу величезної кількості різних документів, які він мав переглянути до найдрібнішої деталі, аби знайти маленьку, але таку необхідну зачіпку, яка змогла б допомогти розкрити справу. Він потер очі великим пальцем руки й глибоко вдихнув, аби зібратися з думками та продовжити виконання службових обов’язків.
Щодесять хвилин йому доводилося вставати зі стільця, випрямляти спину, іти за черговою порцією кави та пристрибувати на місці, аби не заснути й бодай ненадовго зосередитися на роботі. Кілька разів його рука самохіть тягнулася зателефонувати Еріці, але він стримувався. Якщо вона так само сильно втомилася, то, імовірно, зараз спить. Він сподівався на це, адже планував, що сьогодні вночі вони довго не спатимуть. Якщо, звичайно, усе вдасться.
Кількість документів, у яких містилися згадки про родину Лоренсів, збільшилася відтоді, коли він переглядав їх востаннє. Очевидно, Анніка досі уважно передивлялася всі старі статті та замітки, а потім охайно складала їх на столі Патрика. Він працював неспішно й один за одним переглядав кожен документ, почавши з тих, які перечитував минулого разу. Минули дві довгі години, однак Патрик не побачив нічого такого, що б привернуло особливу увагу. Йому досі здавалося, що він щось пропустив.
На першу цікаву інформацію він натрапив тоді, коли вже майже дійшов до кінця. Анніка знайшла замітку, у якій ішлося про підпал будинку в Булларен, що розташовувався приблизно за п’ять миль від Ф’єлльбакки. Замітка датувалася 1975 роком і зайняла майже повну сторінку в «Богусленінгу». Будинок загорівся вночі проти сьомого липня 1975 року — пожежа була раптовою та сильною, наче вибух. Коли вогонь загасили, від будинку залишився тільки попіл. Пізніше в ньому знайшли тіла двох людей — Стіґа й Елісабет Нурінів — пари, що винаймала будинок. На диво, їхньому десятирічному синові вдалося вберегтися від полум’я, і його знайшли в сараї. Як писали в газеті, обставини пожежі були надто дивними, і поліція вважала це підпалом.