Її вражало, як мало було доказів того, що Андерс насправді жив. Картини знищено, а меблі з його квартири незабаром викинуть, бо вони нікому не будуть потрібні. У неї вдома майже не залишилося його речей. Він їх або продав, або пропив. Єдине, що доводило те, що він дійсно жив, — купка світлин, що лежали перед нею на столі. Та її пам’ять. Звісно, він також закарбувався в пам’яті інших людей, але як пияк, а не той, за ким люди плакатимуть і сумуватимуть. Вона була єдиною, хто пов’язував із ним світлі спогади. Інколи складно було зібрати їх докупи, але такого дня, як сьогодні, вони виривалися назовні й гріли її душу. Вона не могла думати про погане.
Хвилини перетворювалися на години, а Вера досі сиділа на кухні, розклавши перед собою світлини. Її ноги закам’яніли, а очі так пекло від утоми, що їй ледве вдавалося розрізняти деталі на фотографіях. Хоча світло повільно поглинала зимова темрява, зараз це не відігравало жодної ролі. Зараз вона була страшенно самотньою.
Дверний дзвінок відлунював на весь будинок. Минуло кілька довгих хвилин, і він збирався вже повертатися до свого автомобіля, як почув, що хтось обережно наближається до нього. Двері зсередини повільно відчинилися, і він побачив Неллі Лоренс, яка запитливо дивилася на нього. Патрик здивувався, що вона відчинила їх самотужки. Він очікував побачити перед собою стриманого дворецького в лівреї, який услужливо провів би його. Однак дворецького в цьому будинку більше не було.
— Мене звати Патрик Гедстрем, і я з поліцейської дільниці в Танумсгеде. Я хочу поговорити з вашим сином Яном.
Він спочатку зателефонував до офісу Яна, а потім дізнався, що сьогодні Ян працює вдома.
Жіночка й бровою не повела. Вона відійшла на крок убік і впустила його.
— Я зараз покличу Яна. Зачекайте хвилинку.
Повільно, але елегантно Неллі попрямувала до дверей, які, здавалося, вели до сходів у підвал. Патрик чув, що Ян живе у підвальному поверсі розкішного будинку, і зробив висновки, що сходи ведуть саме туди.
— Яне, до тебе прийшли. З поліції.
Патрик мав сумніви, що слабкий голос Неллі було чутно внизу, але його побоювання не підтвердилися: з підвалу почулися кроки. Мати й син перезирнулися, і їхні погляди, здавалося, щось у собі приховували. Неллі кивнула в бік Патрика й попростувала до своєї кімнати. Ян підійшов до Патрика і, широко всміхаючись, простягнув йому руку. Патрик одразу уявив перед собою усміхненого алігатора.
— Вітаю. Патрик Гедстрем. Я з поліцейської дільниці Танумсгеде.
— Ян Лоренс. Радий бачити.
— Я розслідую вбивство Алекс Війкнер і хочу поставити тобі кілька запитань. Тобі зручно зараз говорити?
— Звісно. Я не знаю, чим можу допомогти, але це вже твоя робота, а не моя, чи не так?
Патрик знову уявив перед собою усміхненого алігатора. Він відчув, як його пальці засвербіли: йому кортіло власноруч знищити цю усмішку. Вона його дратувала.
— Ми можемо спустися в мою квартиру, щоб не турбувати маму.
— Так, звичайно, ходімо.
Патрикові здалося, що в житті Яна було дещо дивне. По-перше, він не розумів дорослих чоловіків, які досі живуть із матерями, а по-друге, ніяк не міг уторопати, чому Ян був закутий у темному підвалі, тоді як стара жила на найкращих поверхах площею у двісті квадратних метрів. Ян здавався тямущим хлопцем і, певна річ, сам неодноразово замислювався про те, що на його місці Нільс, якби був живий, точно не жив би в підвалі.
Патрик попрямував за Яном сходами, що вели донизу. Він зауважив, що підвал мав досить непоганий вигляд. Звісно, на всю розкіш знадобилася гурма грошви. Навколо все пишніло золотою бахромою, оксамитом і парчею, і повсюди стояли речі найкращих виробників. Однак, на жаль, інтер’єр не мав чудового вигляду без денного світла. Натомість створювався ефект штучності. Патрик знав, що Ян був одружений, і йому стало цікаво, хто саме облаштовував кімнату — Ян чи його дружина. Якщо вірити власному досвіду, то за інтер’єр відповідала жінка.
Ян провів Патрика в маленький робочий кабінет, де, окрім письмового стола з комп’ютером, стояв іще диван. Вони сіли, і Патрик дістав блокнот із нотатками. Він вирішив не розповідати Янові про смерть Андерса Нільссона без нагальної потреби. Якщо він хотів вибити бодай щось корисне з Яна Лоренса, то зараз важливо було обрати правильну стратегію й керуватися витримкою часу.
Патрик вдивлявся в чоловіка перед собою. Ян мав неперевершений вигляд. На сорочці та костюмі не було ані складочки, краватка зав’язана ідеально, а обличчя наче щойно поголене. Ян випромінював спокій та оптимізм. Занадто багато спокою та оптимізму. Досвід Патрика показував, що всі люди, яких допитувала поліція, зазвичай нервуються під час розмови, навіть якщо їм немає чого приховувати. Натомість абсолютний спокій указував на те, що людині є що приховувати. Такою була власна відпрацьована теорія Патрика.
— Гарно у вас тут, — нещиро мовив Патрик.
— Так, це Ліса, моя дружина, опікувалася інтер’єром. Мені самому здається, що вона чудово впоралася з цим.
Патрик кинув погляд на маленьку кімнату, яку розкішно прикрашали подушки із золотими китичками та мармур. Промовистий приклад того, до чого може призвести поєднання багатства та браку почуття стилю.
— Як ідуть справи з розслідуванням?
— Нам зараз удалося дізнатися більше інформації, і тепер ми розуміємо, що і як могло відбутися.
Патрик дещо збрехав: у таких ситуаціях не завжди варто говорити все так, як воно є.
— Ви були знайомі з Алекс Війкнер? Я чув, що твоя мама була на її поминках.
— Я не можу сказати, що був знайомий із нею. Певна річ, я чув про неї. У Ф’єлльбацці всі знають бодай щось одне про одного. Але вони переїхали звідси багато-багато років тому. Ми віталися, якщо десь зустрічалися, однак не більше. Щодо мами я не можу нічого сказати. Краще запитай у неї сам.
— Під час розслідування ми дізналися, що Алекс Війкнер мала… так би мовити… певні стосунки з Андерсом Нільссоном. Імовірно, його ти добре знаєш, чи не так?
Ян зневажливо посміхнувся.
— Так, Андерса тут усі знали. Хоча він був непримітним, його знали всі. Кажеш, вони з Алекс мали стосунки? Вибач, але мені дуже складно це уявити. Щонайменше трохи дивна пара. Я можу зрозуміти, що він побачив у ній, однак мені неймовірно важко повірити в те, що її спонукало спілкуватися з ним. Ти впевнений, що це достовірна інформація?
— Ми впевнені в цьому. Як щодо Андерса? Ви були знайомі?
Патрик знову побачив на вустах Яна зневажливу посмішку, однак цього разу він посміхався ще дужче. Ян занепокоєно похитав головою.
— Ні. Ми, як мовиться, належали до різних класів. Я інколи бачив його на майдані поруч з іншими алкоголіками, однак ні, я не був із ним знайомий.
Ян намагався показати, якою немислимою була ця думка.
— Ми спілкуємося з людьми з абсолютно іншого соціального класу, і алкоголіки до нього не належать.
Ян відкинув запитання Патрика, наче це був жарт, але Патрик побачив у його очах проблиск занепокоєння, який зник так само швидко, як і з’явився, однак Патрик був упевнений, що йому не здалося. Янові були неприємні запитання про Андерса. Чудово. Тепер Патрик знав, що перебуває на правильному шляху. Він дозволив собі насолодитися наступним запитанням і зробив невеличку театральну паузу перед тим, як невинним голосом запитав:
— Але тоді як так сталося, що останнім часом Андерс часто сюди телефонував?
Патрика втішило те, як швидко з обличчя Яна зникла посмішка. Це запитання спантеличило чоловіка, і вмить за джентльменським образом Яна Патрик побачив дещо інше. Тепер за фасадом стояв страх. Зрештою, Ян збирався з думками й тягнув час. Він закурив сигару й щомога намагався не дивитися Патрикові в очі.
— Не заперечуєш, якщо я закурю сигару?
Ян не чекав відповіді, і Патрик промовчав.
— Я гадки не маю, навіщо Андерсові знадобилося сюди телефонувати. Я з ним не розмовляв. Моя дружина також. Ні, це насправді дуже дивно.
Він зробив затяжку й відкинувся на диван, поклавши другу руку на подушку.