Патрик не промовив ані слова. Його досвід показував, що найкращий спосіб змусити людей сказати більше — мовчати самому. Необхідно було заповнити тишу, якщо вона триватиме занадто довго, однак це була гра, яку Патрик чудово опанував. Він чекав.
— Знаєш, здається, я зрозумів, що ти маєш на увазі.
Ян нахилився.
— Я згадав, як хтось зателефонував і мовчав у слухавку. У записі автовідповідача було чутно лише чиєсь дихання. А коли я кілька разів поспіль брав слухавку, то цей незнайомець мовчав. Напевно, це був Андерс.
— Навіщо ж йому було телефонувати вам?
— Звідки ж мені знати? — Ян розвів руками. — Напевно, він просто заздрив. У нас забезпечена родина, а тому ми маємо багато заздрісників. Такі, як Андерс, завжди звинувачують у своєму нещасті інших, які, на відміну від нього, чогось досягли у своєму житті.
Слова Яна здавалися Патрикові дуже непереконливими. Хоч і складно було заперечити сказане Яном, він однаково не вірив жодному його слову.
— Припускаю, що ти видалив ці дзвінки з автовідповідача?
— На жаль.
Ян зморщив лоба, аби показати, як йому шкода.
— Після цього було вже зроблено багато нових записів. На жаль. Я радий був би тобі допомогти. Якщо він зателефонує знову, тоді я, звісно, збережу записи.
— Можеш бути певним, що Андерс більше ніколи не зателефонує.
— Овва, чому ж?
Патрик не міг зрозуміти: вираз обличчя Яна був щирим чи награним.
— Бо Андерса знайшли вбитим.
Попіл із сигари впав Янові на коліно.
— Андерса вбили?
— Так, його знайшли зранку.
Патрик уважно дивився на Яна. Якби ж він тільки знав, що зараз відбувається в думках Яна, наскільки б легше було тоді. Він справді здивувався чи ж був лише талановитим актором?
— Його вбила та сама людина, яка вбила Алекс?
— Про це поки рано говорити. — Патрикові не хотілося, щоб Ян зірвався з гачка. — То ти стверджуєш, що не був знайомим ані з Александрою Війкнер, ані з Андерсом Нільссоном?
— Я досить вихований, щоб знати, з ким мені спілкуватися, а з ким — ні. Я лише бачив їх, але особисто не знав.
Ян знову всміхнувся. Він був спокійним, як і завжди.
Патрик змінив тактику.
— Удома в Алекс Війкнер є стаття з «Богусленінгу» про зникнення твого брата. Як гадаєш, чому вона зберегла цю статтю?
Ян знову розвів руками й звів очі, наче це було поза межами його розуміння.
— Тут, у Ф’єлльбацці, багато років тому це була дуже грандіозна подія. Може, вона зберегла цю статтю просто так, тому, що це її зацікавило?
— Може, і так. Що ти думаєш про зникнення? Є так багато різних версій.
— Я гадаю, що Нільс насолоджується життям десь у теплих краях. Але мати впевнена, що з ним трапилося якесь нещастя.
— Ви з ним добре спілкувалися?
— Ні, я так не сказав би. Нільс був набагато старшим за мене, і його не дуже втішала думка, що в нього з’явився прийомний брат, який також потребував уваги матері. Але ми не були ворогами, радше просто байдужими один до одного.
— Неллі офіційно всиновила тебе після зникнення Нільса, чи не так?
— Так. Приблизно за рік після цього.
— І потім ти став єдиним спадкоємцем її статків?
— Можна й так сказати.
Від сигари залишився маленький недокурок, який ось-ось обпік би Янові пальці. Ян різко погасив його й поклав у блискучу попільничку.
— Я сам не радий, що мені все це дісталося таким чином, але точно можу сказати, що виправдав це. Коли тільки взявся за керування справами фабрики, вона занепадала, однак я реструктурував усю діяльність, і тепер ми експортуємо рибні та морські консерви в усі країни світу: США, Австралію, ПАР…
— Чому ти гадаєш, що Нільс утік за кордон?
— Я не мав би цього розповідати, але ми недорахувалися великої суми грошей у бюджеті фабрики якраз тоді, коли зник Нільс. До того ж бракує деякого його одягу, валізи та паспорта.
— Чому ви ніколи не зверталися до поліції щодо нестачі грошей?
— Мати не хотіла цього. Вона стверджувала, що це якась помилка й що Нільс ніколи так не вчинив би. Ти знаєш матусь. Вони завжди лише доброї думки про дітей.
Він закурив ще одну сигару. Патрикові здалося, що в цій маленькій кімнаті було занадто накурено, однак нічого не сказав.
— Хочеш сигару? Це кубинські. Самокрутки.
— Ні, дякую, я не курю.
— Шкода. Ти навіть не уявляєш, що втрачаєш.
Ян задоволено розглядав свою сигару.
— Я нещодавно прочитав про пожежу, через яку загинули твої батьки. Напевно, це дуже тяжко. Скільки тобі тоді було? Дев’ять? Десять?
— Мені було десять років. Так, ти маєш рацію, мені було непросто. Однак мені вельми пощастило. Не всіх усиновлюють такі родини, як Лоренси.
Патрик подумав, що дещо недоречно вживати слово «пощастило», коли йдеться про смерть батьків.
— Як я зрозумів, підозрюють, що це був підпал? Чи вдалося дізнатися більше?
— Ні, ти ж читав документи в цій справі. Поліції так і не вдалося нічого дізнатися. Сам я гадаю, що мій татусь укотре курив у ліжку й заснув.
Уперше за всю розмову Ян виявив нетерплячість.
— Мені цікаво… Як це стосується вбивства? Я щойно сказав, що не був знайомий із жодною з жертв, і гадки не маю, як моє тяжке дитинство може бути з цим пов’язано.
— Зараз нас цікавить навіть найменша зачіпка. Тому ми не могли не звернути уваги на дзвінки Андерса на ваш номер. Але тепер здається, що це ні до чого не веде. Перепрошую, що забрав у тебе час.
Патрик підвівся й простягнув руку. Ян також устав із дивана, поклав сигару до попільнички й потиснув Патрикові руку.
— Не хвилюйся, усе гаразд. Мені було приємно познайомитися з тобою.
«Які лестощі», — подумав Патрик. Він попрямував за Яном, майже наступаючи йому на п’яти. Патрик відчув сильний контраст, коли піднявся на горішній поверх, облаштований у чудовому, вишуканому стилі. Шкода лише, що дружина Яна не має номера дизайнера, який облаштовував кімнати Неллі.
Патрик подякував за зустріч і вийшов із будинку з таким відчуттям, наче жуків наївся. Здавалося, що він побачив у Яні щось таке, що мало прихований зміст. Щось, що вирізнялося з цієї розкішної кімнати. З Яном Лоренсом щось було не так. Підозри Патрика підтвердилися. Цей чоловік мав занадто ідеальний вигляд.
На годиннику була вже майже сьома година, і надворі рясно сніжило. Патрик стояв біля дверей Еріки. Вона сама здивувалася, як сильно спалахнули її почуття, щойно його побачила. Тому за мить Еріка опинилася в обіймах Патрика, який зайшов до будинку й поставив у коридорі два пакети «ІСА».
— Я скучив.
— Я теж.
Вони ніжно поцілувалися. За мить живіт Патрика так гучно завив, що вони хутенько взяли пакети й попрямували на кухню. Патрик купив силу-силенну продуктів, і Еріка поставила в холодильник те, що зараз було непотрібним. Наче за мовчазною згодою, вони готували в тиші, не запитуючи одне одного про те, що сталося за день. Щойно Патрик та Еріка поїли, мовчки залишилися сидіти за кухонним столом, і Патрик почав розповідати про те, що трапилося:
— Андерс Нільссон помер. Сьогодні зранку його знайшли у власній квартирі.
— Це ти знайшов його, коли поїхав зранку до нього?
— Ні, це сталося на декілька хвилин раніше.
— Як він помер?
Патрик завагався.
— Його повісили.
— Повісили?.. Тобто його вбили?
Еріка не могла приховати своєї допитливості.
— Його вбила та сама людина, яка вбила й Алекс?
Патрик згадав, що сьогодні неодноразово чув це запитання. Однак воно було неймовірно важливим для розслідування.
— Ми гадаємо, що так.
— Чи є у вас іще якісь зачіпки? Можливо, хтось щось бачив? Ви знайшли щось конкретне, що пов’язує вбивства?
— Усе глухо. — Патрик попереджувально підняв руки. — Я не можу розповісти більше. Ліпше поговорімо про щось приємніше. Наприклад, як минув твій день?
Еріка всміхнулася. Якби він тільки знав, що її день видався не набагато приємнішим. Однак зараз вона не могла сказати йому всю правду. Еріка мала дати змогу Данові самому про все розповісти.