Спочатку Патрик узявся переглядати нотатки, які зробив учора під час зустрічі з Яном. Він не довідався нічого нового, однак не вважав, що згайнував час. У розслідуванні неймовірно важливо скласти враження про людей, які були або могли бути причетними до справи. «Розкриття вбивства — це розкриття людей», — часто повторював один його вчитель у школі поліції. Патрик дуже добре запам’ятав його слова. Цей чоловік завжди здавався вмілим знавцем людей, тому під час допитів постійно намагався на мить відкинути всі відомі факти, аби зосередитися лише на безпосередньому враженні від людини, яка сиділа перед ним. Ян не залишив у Патрика надто позитивних вражень. «Ненадійний, підступний і честолюбний», — ось такі слова спадали на думку Патрикові, коли він намагався зібрати докупи враження від Яна. Певна річ, цей чоловік щось приховував. Патрик знову взяв до рук стос паперів, які стосувалися родини Лоренсів. Досі він не бачив конкретного зв’язку між ними та двома вбивствами, окрім того, що Андерс телефонував Янові. Хоча ніщо не вказувало й на те, що Ян збрехав про дзвінки Андерса. Патрик розгорнув папку з матеріалами справи смерті батьків Яна. Щось у голосі Яна, коли той говорив про цю подію, звернуло на себе увагу Патрика. Щось звучало неправдиво. Патрикові дещо спало на думку, він узяв слухавку й набрав номер, який знав напам’ять.
— Вітаю, Вікі! Як справи?
Людина на іншому кінці слухавки запевнила, що все гаразд. Після кількох ввічливих фраз Патрик нарешті перейшов до справи:
— Слухай, я хотів би тебе попросити про одну послугу. Я тут шукаю інформацію про хлопця, який, імовірно, потрапив до вас на соціальну опіку приблизно 1975 року. Тоді йому було десять років, хлопчик на ім’я Ян Нурін. Як гадаєш, у вас збереглася інформація про нього? Добре, я на зв’язку.
Він нетерпляче постукував пальцями об письмовий стіл, доки Вікі Лінд на іншому кінці слухавки перевіряла інформацію в базі даних. За кілька хвилин вона промовила:
— Ти маєш документи? Овва. Бачиш, хто розслідував цю справу? Сів Перссон. Ох, чудово. Я знаю Сів. Маєш її номер?
Патрик швидко записав номер на клаптику паперу і, пообіцявши Вікі якось разом пообідати, ввічливо закінчив розмову. Він негайно набрав номер і одразу ж почув знайомий голос. Здалося, що Сів дуже добре пам’ятала справу Яна Нуріна й не заперечувала, щоб він до неї під’їхав.
Патрик так різко схопив куртку, що випадково потягнув за собою цілий вішак. Той гучно, наче удар грому, упав на підлогу, прихопивши із собою картину зі стіни й горщик із квіткою, що стояв на книжковій полиці. Ні на хвилину не затримавшись, аби підняти речі, Патрик вибіг у коридор і помітив допитливі обличчя, які визирали з кожних дверей. Злегка кивнувши їм, він побіг далі.
Будівля соціальної служби була за кількасот метрів від поліцейської дільниці. Патрик пробирався крізь глибокий сніг, що засипав шлях до крамниці. Дійшовши до кінця вулиці, він повернув ліворуч біля будівлі Танумсгедського відділення реєстрації шлюбних відносин і далі попростував прямо. Офіс Сів був у тій самій будівлі, що й офіс комунальної адміністрації, і Патрик піднявся сходами. Він привітався з жінкою на ресепшені, яка колись була його однокласницею в гімназії, і зайшов до кабінету Сів. За роки роботи Патрика в поліції їхні із Сів шляхи перетиналися неодноразово: вони завжди поважали одне одного як професіоналів, хоч інколи не поділяли думки одне одного про те, який підхід до справи є найкращим. До того ж Патрик вважав Сів однією з найдобріших людей, а в роботі соціальних працівників дуже складно завжди бачити в людях тільки позитивне. Водночас він захоплювався тим, що Сів, попри всі випадки, з якими вона мала справу за роки роботи в соціальній службі, зберегла свій твердий оптимістичний погляд на людську природу. Сам Патрик не міг бачити в людях лише позитивне.
— Привіт, Патрику! Тобі вдалося дійти сюди крізь цей сніжний хаос.
Патрик інстинктивно відчув, що голос Сів був неприродно радісним.
— Так, я б не відмовився від снігохода.
Вона підняла окуляри, що висіли в неї на шиї, і натягнула їх на кінчик носа. Сів полюбляла насичені кольори, і сьогодні її червоні окуляри пасували до одягу. Патрик завжди пам’ятав її з такою самою зачіскою: коротко підстриженою й з пасмом волосся аж до самих брів. Її волосся відблискувало рудим, і, дивлячись на такі яскраві барви, Патрик почувався бадьорішим.
— Ти хочеш подивитися на одну з моїх давніх справ, так? Про Яна Нуріна?
Голос Сів досі був напрочуд радісним. Вона підготувала матеріали справи ще до візиту Патрика, і зараз на її письмовому столі лежала товста папка з документами.
— Як бачиш, у нас є чимало матеріалів щодо цього хлопця. Обоє батьків мали справу з наркотиками, і навіть якби вони не загинули, то так чи інак нам довелося б самим порушити справу. Вони кинули дитину на ласку долі, і він виховувався сам, якщо можна так сказати. Хлопчик ходив до школи в брудному та рваному одязі, і його цькували однокласники, бо від нього смерділо. Імовірно, йому доводилося спати в старому сараї, а потім іти в тому самому одязі на навчання. — Сів подивилася з-під окулярів на Патрика. — Сподіваюся, ти не будеш зловживати моєю довірою й зробиш необхідний запит на інформацію про Яна?
Патрик лише кивнув у відповідь. Він знав, що важливо дотримуватися всіх необхідних правил, однак інколи задля ефективності варто було й знехтувати бюрократією. Вони із Сів іще здавна мали щирі робочі стосунки, і він знав, що вона мала це запитати. Він промовив:
— Чому ви раніше не взялися за цю справу? Чому все це так затягнулося? Здається, що з Яном погано поводилися, відколи він народився. А коли померли його батьки, йому було вже десять років.
Сів глибоко зітхнула.
— Так, я розумію, що ти маєш на увазі. Повір, я багато разів замислювалася над цим. Але коли я почала тут працювати, за місяць до пожежі, були інші часи. Дуже рідко держава могла позбавити батьків права виховувати своїх дітей так, як вони цього хотіли. Та водночас багато людей боролися з таким вільним вихованням, жертвою якого й став Ян. Та й до того ж Ян ніколи не зазнавав фізичного насилля. Може, мої слова прозвучать різко, але ліпше він потрапив би до лікарні від побиття. Тоді ми принаймні почали б придивлятися до всієї цієї ситуації. Однак без фізичних доказів можна було стверджувати, що вони «лише» погано з ним поводилися. — Сів наголосила на слові «лише».
Патрик мимоволі відчув краплю співчуття до маленького Яна. Як у біса можна стати нормальною людиною, якщо тебе виховували в таких умовах?
— Але ти ще не почув найгіршого. Ми ніколи не мали конкретних доказів, але я майже впевнена, що батьки навіть дозволяли користуватися Яном за гроші або наркотики.
Патрик відчув, як його щелепа відвисла. Він гадки не мав, наскільки насправді все жахливо.
— Як я вже зазначила, ми ніколи не мали стовідсоткових доказів цього, але сьогодні, наприклад, можна помітити, що поведінка Яна дуже добре відповідає тим ознакам, які характерні для дітей, що зазнавали сексуального насилля. Та й він сам мав серйозні проблеми з дисципліною в школі. Як я вже зазначила, діти цькували його, але водночас вони боялися Яна.
Сів відкрила папку й знайшла потрібний документ.
— Ось тут. У другому класі Ян узяв із собою до школи ніж, яким погрожував одному своєму кривдникові. Він навіть подряпав йому обличчя ножем, однак керівництво школи змовчало про це. Мені здається, його за цей учинок ніяк не покарали. Ян неодноразово агресивно поводився зі своїми однокласниками, однак випадок із ножем був найнебезпечнішим. Також до школи надходило кілька скарг, у яких ішлося про залицяння Яна до дівчат-однокласниць. Тут уже йшлося про сексуальні домагання. Однак і від цих скарг діла вийшло на копійку. Ніхто не знав, як поводитися з дитиною, яка має таке ставлення до всіх, хто її оточує. Сьогодні, звісно, вчинили б по-іншому, але ти маєш пам’ятати, що все це трапилося на початку 1970-х років. Тоді ми жили зовсім в іншому світі.