— Я маю особисті причини цікавитися життям Алекс і, власне, її смертю. Тож я хотіла б запитати в тебе дещо. Ти не заперечуєш?
Аксель заплющив очі. Він знав, що цей день неминуче коли-небудь настане.
— Так, авжеж, запитуй.
Йому було байдуже, чому саме Еріка цікавиться долею Алекс. Якщо вона робить це для себе, то нехай. Його це не хвилює. Вона, звісно, може запитувати про будь-що, але це не означає, що він обов’язково має відповідати. На диво, він відчув гостре бажання розповісти цій білявій дівчині все до найдрібнішої деталі. Йому кортіло скинути зі своїх плечей той тягар, який він носив двадцять п’ять років. Усе це псувало його життя: закралося глибоко в його свідомість і, немов отрута, пробиралося крізь тіло до душі. У хвилини просвітлення він усвідомлював, що саме це лежало в основі його потреби чистоти та страху будь-якої миті втратити контроль над ситуацією. Еріка Фалк могла запитувати що завгодно, але він мав докласти максимум зусиль, аби вгамувати жагу видати всю правду. Аксель знав: якщо він наважиться на це, то здійметься такий пил, що зруйнує весь той мур, який він ретельно вибудовував навколо себе. Цього не має трапитися.
— Ти пам’ятаєш Александру зі школи?
Він гірко посміхнувся. Переважно всі школярі залишали тільки слабкі спогади, скидалися на тіні, що миттєво зникали. Однак Александру він пам’ятав сьогодні так чітко, як і двадцять п’ять років тому. Але зараз він мав мовчати.
— Так, пам’ятаю Александру. Радше Александру Карлґрен, а не Війкнер.
— Авжеж. Якою вона була в школі?
— Мовчазною, трохи сором’язливою та дуже кмітливою.
Аксель помітив, що Еріку розчарувала його небагатослівність, однак він навмисне намагався казати якомога менше, наче боячись, що слів стане забагато й вони самі собою перетворяться на глибоководну річку.
— Вона добре вчилася в школі?
— Як сказати… Вона не належала до найбільш амбіційних учнів, наскільки я пам’ятаю, але була розумною, хоч і особливо не намагалася це показати. Алекс трималася приблизно всередині рейтингу.
Еріка вмить замовкла, і Аксель зрозумів, що вона поступово наближається до тих запитань, які насправді турбували її найбільше, — попередні були лише розминкою.
— Алекс із батьками переїхала посеред семестру. Ти не пам’ятаєш, з якої причини вони поїхали звідси?
Аксель удавав, наче намагається пригадати: він поклав пальці на підборіддя й зробив задумливий вигляд. Він помітив, що Еріка не знаходила собі місця, чекаючи на відповідь. Він змушений був її розчарувати. Він не може сказати їй правду.
— Я пригадую, що її татові запропонували роботу в іншому місті. Якщо казати щиро, я точно не пам’ятаю…
Еріка не могла приховати свого розчарування. Він знову відчув несамовите бажання розправити плечі й скинути тягар, який носив усі ці роки, та звільнити сумління, вихлюпнувши чисту правду. Однак Аксель глибоко вдихнув і переборов це бажання.
Еріка не втрачала надії:
— Але ж усе це відбулося дуже раптово, чи не так? Ти чув про це раніше? Алекс розповідала про те, що вони мають переїхати?
— Ні, я не бачу в цьому нічого дивного. Звісно, як ти й кажеш, усе це відбулося швидко, однак, імовірно, її татові терміново треба було влаштовуватися на іншу роботу. Хтозна?
Аксель розвів руками, даючи зрозуміти, що його припущення були такими ж ненадійними, як і її. Еріка наморщила лоба. Це не та відповідь, на яку вона чекала. Однак їй варто було насолоджуватися бодай цим.
— Ще одна річ. Я пригадую, що тоді пліткували про Алекс. Я пам’ятаю, що дорослі казали щось про школу. Не знаєш, що це може бути? Я слабко пригадую, що саме вони говорили. Це приховували від дітей.
Аксель відчув, як його тіло закам’яніло. Він сподівався, що збоку його страх не помітно так чітко, як його відчував він. Звісно ж, Аксель знав про плітки. Вони були завжди. Важко бодай щось приховати в такому маленькому містечку. Однак він вважав, що поступово плітки вдалося зупинити. Він і сам доклав до цього рук. Спогади досі роз’їдали його зсередини. Еріка незмигно чекала на відповідь.
— Ні, я й уявити не можу, що це може бути. Тут постійно про щось пліткували, ти ж знаєш наших людей. Це зовсім не означає, що за цим щось приховується. На твоєму місці я не надавав би цьому такого значення.
На обличчі Еріки промайнула тінь розчарування. Їй не вдалося дізнатися те, заради чого вона прийшла. Однак Аксель не мав вибору. Зараз сам собі він був схожим на паровий котел: якщо хоча б трохи відкрити клапан, то все вибухне. Але водночас щось змушувало його розповісти правду. Так, наче хтось узяв контроль над його тілом: вуста вже майже почали формувати слова, які нізащо не мають бути сказані. На щастя, Еріка підвелася, і Аксель подолав своє несамовите бажання видати правду. Еріка накинула на себе верхній одяг, взулася й простягнула руку на прощання. Аксель подивився на її руку та після миттєвого вагання потиснув. Йому кортіло заволати від гніву. Контакт зі шкірою іншої людини здавався йому невимовно бридким. Вона вийшла за двері й повернулася до нього якраз тоді, коли він збирався замкнути всі замки.
— До речі, чи мав Нільс Лоренс якийсь зв’язок з Алекс або ж зі школою?
Аксель завагався, однак вирішив, що все одно вона дізнається про це: якщо не від нього, то від когось іншого.
— Хіба ти не пам’ятаєш? Він викладав додаткові заняття один семестр.
Опісля Аксель замкнув усі замки, притулився спиною до дверей і заплющив очі.
Він одразу ж узявся за прибирання, аби знищити всі сліди візиту небажаної гості. Нарешті його світ знову став безпечним.
Вечір почався кепсько. Лукас повернувся додому в поганому гуморі, і вона повсякчас намагалася читати його думки, аби не створити більше підстав для його роздратування. Вона добряче знала, що, якщо він повертається додому в поганому настрої, то постійно шукає привід зігнати свою злість на ній.
Анна сьогодні особливо постаралася з вечерею — приготувала найулюбленішу страву Лукаса. Діти були у своїй кімнаті: для Емми вона ввімкнула «Короля Лева», а Адріана погодувала та вклала спати. На програвачі Анна поставила улюблений СD Лукаса з Четом Бейкером, зрештою, і сама по-святковому вдягнулася, зробила зачіску та макіяж. Однак майже відразу зрозуміла, що цього вечора всі її старання марні. У Лукаса дійсно видався на роботі дуже поганий день, і його гнів так чи інакше мав вихлюпнутися. Анна бачила гнівний блиск в очах чоловіка — те саме, що тримати в руках бомбу й знати, що вона ось-ось вибухне.
Перший удар стався без попередження — ляпас, від якого в неї задзвеніло у вухах. Анна схопилася за щоку й подивилася на Лукаса, немов сподіваючись, що він змилостивиться, побачивши, які синці залишив на її обличчі. Натомість йому закортіло завдати їй іще дужчого болю. Найважче Анні було прийняти те, що Лукасові насправді подобається її бити. Упродовж багатьох років вона вірила його словам, що від цих ударів йому так само боляче, як і їй, однак зараз усе було по-іншому. Анна розгледіла в ньому звіра. І те, що відбувалося зараз, було їй дуже добре знайомим.
Анна згорнулася клубком, намагаючись захиститися від наступних ударів, які неодмінно ось-ось пролунають. І, коли вони посипалися на неї, намагалася зосередити увагу на одній точці всередині себе — місці, куди Лукас не міг дістати. Так легше. Хоч вона й відчувала біль, але в такий спосіб їй вдавалося бодай трохи абстрагуватися від нього. Анна немов кружляла попід стелею й дивилася вниз на саму себе, згорнену клубочком і уражену ударами Лукаса.
Якийсь звук змусив її миттєво повернутися до реальності й опуститися у власне тіло. У дверях стояла Емма, смоктала палець і тримала в руці м’яку іграшку. Анна рік тому допомогла їй позбутися звички смоктати палець, але зараз бачила, що дівчинка розгублено взялася за старе. Лукас не помічав її, бо стояв спиною до дверей, але одразу ж повернувся, коли побачив погляд Анни, прикутий до чогось позаду нього.
Анна не встигла зреагувати, як чоловік швидкою ходою попрямував до дочки, міцно схопив її та струсонув так сильно, що Анна почула, як зуби дівчинки ударилися один об один. Анна підвелася з підлоги, але її ноги не слухалися. Вона знала, що ця сцена назавжди засяде в глибині її душі: Лукас трясе Емму, яка дивиться широкими й повними нерозуміння очима на свого любого тата, який ураз перетворився на моторошного чужака.