— Я тобі вибачаю цього разу, але ніколи більше не роби так, чуєш? Гадаю, час піти підігріти в мікрохвильовці обід і нарешті поїсти.
Еріка кивнула, і, обійнявшись, вони попрямували до їдальні.
Коли настав час Патрикові повертатися на роботу, Еріка згадала ще одну річ, про яку хотіла йому розповісти.
— Пам’ятаєш, я розповідала тобі, що про Алекс пліткували перед тим, як вона з батьками переїхала з Ф’єлльбакки? Там іще було щось про школу. Я намагалася дізнатися більше, однак мені це не дуже вдалося. Але я пригадала, що є один зв’язок між Алекс і Нільсом, окрім того, що Карл-Ерік працював на консервній фабриці. Нільс викладав у неї один семестр у школі. Він ніколи не був моїм учителем, але я знаю, що він учителював у її класі. Не знаю, чи це має якесь значення, але однаково я вирішила розповісти тобі про це.
— Еге… Нільс був учителем Алекс.
Патрик замислився.
— Можливо, це й не відіграє надто важливу роль, але зараз нам цікаві будь-які зв’язки між Нільсом Лоренсом і Алекс. Зараз ми маємо не дуже багато інформації.
Він серйозно подивився на Еріку.
— Мені здалася дивною одна річ, про яку розповів Дан. Він сказав, що Алекс останнім часом часто повторювала, що варто розплатитися за своє минуле. Вона казала, що людина має скинути з плечей тягар колишнього життя, аби рухатися далі. Еріко, як гадаєш, це може бути якось пов’язане з тим, про що ти кажеш? — Патрик замовк і вмить промовив: — Я не можу викреслити Дана зі списку підозрюваних, сподіваюся, ти розумієш це.
— Так, я розумію, Патрику. Будь ласка, зроби це якомога м’якше. Прийдеш увечері?
— Так, лише заїду додому та візьму деякий одяг. Я приїду приблизно о сьомій.
Вони поцілувалися на прощання. Патрик попрямував до свого автомобіля, а Еріка стояла на сходах і дивилася йому вслід, аж доки він не поїхав.
Патрик не одразу поїхав до дільниці. Він не знав навіщо, але взяв із собою ключі від квартири Андерса. Він вирішив, що варто самому ще раз усе оглянути. Зараз йому потрібно було знайти бодай щось, що зможе допомогти розкрити справу. Патрик відчував, що зайшов у глухий кут, і якщо не знайде шляху назад, то ніколи не викриє вбивцю або вбивць, ким би вони не були. Еріка мала рацію: таємний коханець завжди був найпершим у їхньому списку підозрюваних, але тепер Патрик не був певен у цьому. Він не готовий викреслити Дана з цього списку так швидко.
Атмосфера у квартирі Андерса здавалася примарною. Патрик досі бачив перед собою обвите мотузкою тіло Андерса, яке повільно похитувалося з боку в бік, хоча, коли він приїхав, тіло вже лежало на підлозі. Патрик не знав достеменно, що саме шукає, і надів рукавички, аби не залишити слідів. Він став прямо під тим місцем, де висів гачок, до якого була прив’язана мотузка, і спробував уявити, хто і як міг повісити туди Андерса. Однак йому так і не вдалося зметикувати. Стеля висока, а мотузка була прикріплена прямо до неї. Аби підняти тіло Андерса так високо, потрібно було мати неабияку силу. Хоч Андерс був худорлявим, але, зважаючи на зріст, важив чимало. Патрик занотував собі, що варто перевірити вагу Андерса, щойно їм надійде протокол. Єдиний можливий варіант — те, що Андерса піднімали кілька осіб. Але як так сталося, що на тілі Андерса немає жодних синців і подряпин? Навіть якщо певним чином він знепритомнів, то однаково мали б бути якісь сліди. Тут щось не так.
Патрик пройшов далі й оглянувся навкруги. У кімнаті не було ніяких меблів, окрім матраца у вітальні та кухонного стола з двома стільцями. Вартими уваги були лише кухонні шухлядки, тож одну за одною Патрик їх оглянув. Обшук у квартирі Андерса вже неодноразово здійснювали, але він хотів запевнитися, що його колеги нічого не пропустили.
У четвертій шухлядці Патрик знайшов блокнот, дістав його й розклав на кухонному столі, аби подивитися ближче. Він підніс записник до вікна, аби розгледіти нотатки під денним світлом. Патрик дуже добре помітив, що дещо, написане на одній сторінці, залишило дуже чіткі сліди на наступній, тож вирішив скористатися старим перевіреним методом, аби розібрати текст. Знайшовши олівець у тій самій шухляді, він заштрихував чисту сторінку. Зрештою йому вдалося побачити невеличкий уривок тексту, але цього виявилося достатньо, аби зрозуміти, про що йдеться. Патрик тихо присвиснув. Цікаво. Навіть дуже цікаво. У голові запаморочилося, і він обережно поклав блокнот у пластиковий пакет і взяв із собою.
Патрик далі оглядав шухлядки. Здебільшого там лежав різний непотріб, але в останній він натрапив на дещо цікаве — шкіряний клаптик. Він був таким самим, як і той, що вони з Ерікою побачили вдома в Алекс. Він лежав на її тумбочці й мав той самий напис «Д. Т. М. 1976».
Коли Патрик обернув його, то побачив, що на ньому також є засохлі плями крові. Те, що між Андерсом і Алекс був зв’язок, не новина. Але цей клаптик приховував щось особливе.
Щось йому підказувало, що варто звернути на нього особливу увагу, бо цей клаптик може розповісти йому про щось суттєве. Патрик відчував, що щось упускає, але вловити це «щось» було дуже складно. Побачене сповістило його про те, що зв’язок між Андерсом і Алекс існує вже дуже давно. Принаймні з 1976 року. За рік до того, як Алекс із родиною переїхала з Ф’єлльбакки й безслідно зникла на рік. За рік до зникнення Нільса Лоренса. За словами Еріки, Нільс учителював у школі, у якій навчалися Андерс та Алекс.
Патрик подумав, що йому варто поспілкуватися з батьками Алекс. Якщо його підозри, які почали набувати нової форми, підтвердяться, то він знайде відповідь, яка допоможе розкрити справу.
Він узяв із собою блокнот і шкіряний клаптик, поклавши їх у різні пластикові пакетики. Патрик кинув останній погляд на вітальню й вийшов. У нього перед очима знову промайнула картинка: бліде тіло Андерса, яке хитається з боку в бік, і Патрик сам собі пообіцяв, що дізнається, що змусило Андерса накласти на себе руки. Якщо його нова версія підтвердиться, то ця трагедія не мала меж. Він глибоко сподівався, що все-таки помиляється.
Патрик знайшов у телефонній книзі номер Йости й одразу ж зателефонував йому. Не сумнівався, що той знову грає в пасьянс.
— Привіт, це Патрик.
— Привіт, Патрику.
На другому кінці слухавки прозвучав звичайний втомлений голос Йости. Безділля й незадоволення втомлювали його і внутрішньо, і зовнішньо.
— Ти ще не планував візиту до Карлґренів у Ґетеборґ?
— Ні, ще не встиг. Зараз повно справ навалилося.
Йоста говорив тихо й застережливо. Він боявся запитання Патрика, бо міг вислухати критику на свою адресу за те, що досі не взявся за своє доручення. Він лишень не зміг змусити себе це зробити. Зателефонувати не можна було, а поїхати до Ґетеборґа — нездійсненно.
— Ти не заперечуєш, якщо я сам це зроблю?
Патрик припускав, що міг би й не ставити цього риторичного запитання. Він добре знав, що Йоста буде щасливий оминути це завдання. Так і сталося. Йоста потішено відповів:
— Авжеж, не заперечую! Якщо ти хочеш сам узятися за це, то я буду радий. Знаєш, зараз багато інших справ, і я не знаю, як з усім цим упоратися.
Вони знали, що грають у гру, яка подобалася обом. Патрик міг зробити те, що хотів зробити сам, а Йоста, знаючи, що робота буде виконана, міг далі безтурботно грати в пасьянс.
— Ти не міг би продиктувати мені їхній номер? Я одразу ж зателефоную.
— Так, авжеж. Зараз, секундочку…
Йоста продиктував номер Карлґренів.
Патрик записав його у блокнот, який завжди лежав у бардачку його автомобіля. Він подякував Йості й завершив розмову, аби відразу ж зателефонувати Карлґренам. Він тримав кулаки, щоб ті були вдома. Йому пощастило. Після третього гудка слухавку підняв Карл-Ерік. Коли Патрик пояснив йому ситуацію, той спочатку завагався, а потім сказав, що Патрик може хоч зараз приїхати й поставити свої запитання. Карл-Ерік намагався дізнатися, що саме цікавить поліцію, але Патрик лише сказав, що йому варто з’ясувати деякі деталі, які, він вірив, дуже допоможуть їм у справі.
Патрик повернувся до стоянки перед житловим комплексом. Опісля повернув праворуч, а потім на першому перехресті, що вело до Ґетеборґа, — ліворуч. Спочатку він їхав повільно, бо дорога тягнулася через ліс, а щойно виїхав на шосе, набрав швидкості. Спочатку він проїхав Дінґле, далі — Мункедаль, а коли доїхав до Уддевалли, то знав точно, що півшляху вже позаду. Як завжди, Патрик гучно ввімкнув радіо. Під час довгих подорожей його це дуже втішало. Невдовзі, аби перепочити, він на кілька хвилин зупинився біля великої світло-блакитної вілли в Колльторпі. Якщо він має рацію, то вже найближчим часом йому доведеться зруйнувати сімейну ідилію. Але інколи саме в цьому й полягала його робота.