Анна знову стримала сльози.
— Ми поїхали до лікарні, і вони сказали, що в неї тріщина.
— Заява на Лукаса вже в поліції, я сподіваюся?
Еріка відчувала, що її охоплює все сильніший і сильніший гнів.
— Ні… — майже нечутно промовила Анна, і по її блідих щоках почали текти сльози. — Ні, ми сказали, що вона впала з драбини.
— Але, Господи, хіба вони повірили в це?
Анна всміхнулася.
— Ти знаєш, який Лукас підлабузник. Він так зачарував і лікаря, і медичних сестер, що їм стало його шкода так сильно, як і Емму.
— Анно, ти маєш написати заяву на нього. Ти ж не можеш дозволити йому залишитися непокараним.
Вона подивилася на свою заплакану сестру. У ній контрастували співчуття та злість. Анна зніяковіла від її погляду.
— Таке ніколи більше не трапиться, я простежу за цим. Я вдавала, що слухаю його вибачення, а потім закинула речі в автомобіль і поїхала, щойно він пішов на роботу. Ніколи не повернуся до нього, я не дозволю йому образити дітей. Якщо я напишу на нього заяву, то тоді вони точно зв’яжуться із соціальними службами, і батьківські права заберуть у нас обох.
— Але ж Лукас так просто не залишить дітей, Анно. Як ти збираєшся домогтися правди без заяви до поліції та розслідування?
— Не знаю, Еріко, не знаю. Я не маю зараз сил думати про це, але змушена була піти від нього. Інше вирішимо пізніше. Ти не виженеш мене, правда?
Еріка поставила філіжанку на стіл і обійняла сестру. Вона втішливо погладжувала її по голові. Еріка відчувала, як від сліз Анни її светр став вологим. Ненависть до Лукаса зростала. Вона хотіла врізати цьому ідіоту в пику.
Бірґіт виглядала у вікно, заховавшись за шторами. Карл-Ерік бачив лише її напружену спину. Вона не знаходила собі місця з того моменту, як їм зателефонували з поліції. Та сам він уперше за тривалий час відчув полегшення. Карл-Ерік був готовий відповісти поліцейському на всі запитання, якщо той, звичайно, їх правильно поставить.
Таємниці роз’їдали його вже багато років. Звісно, Бірґіт було легше. Вона по-іншому сприймала ситуацію й удавала, наче нічого не трапилося. Вона відмовлялася говорити на цю вразливу тему і, мов метелик, радісно кружляла життям. Однак чимало всього трапилося. Ледь не щодня Карл-Ерік згадував про це, і щоразу тягар на його плечах важчав. Він знав, що зовні може здатися, наче Бірґіт сильніша від нього. На всіх зустрічах вона сяяла, немов зірка, а він засмучено й понуро стояв поруч. Вона одягала свої найкращі сукні й робила дорогий макіяж. Це була її броня.
Коли вони поверталися додому після чергової галасливої вечірки, Бірґіт скидала із себе все спорядження й знову перетворювалася на ніщо. Єдине, що від неї залишалося, — це тремтлива невпевнена дитина, яка шукала його підтримки. Упродовж усього подружнього життя він мав різні почуття до своєї дружини. Її врода й тендітність пробуджували в ньому ніжність і бажання її захищати — у такі моменти Карл-Ерік почувався справжнім чоловіком. Однак її небажання віч-на-віч стикатися з випробуваннями життя інколи доводило його до сказу. Найдужче його лютило те, що він знав: Бірґіт насправді була не дурною, а лишень вихованою за принципом, що жінка за всяку ціну має приховувати свій розум, а натомість постійно докладати зусиль, аби здаватися гарною та безпомічною. Жінка мусить владувати. Щойно вони одружилися, Карл-Ерік не вбачав у цьому нічого дивного. Однак тоді були інші часи. Та тепер вони змінилися й поставили інші вимоги як до жінок, так і до чоловіків. Він пристосувався до цього, вона — ні. Цього дня їй буде найважче. Він знав, що вона й не підозрює про його наміри. І вже дві години Бірґіт знервовано походжала кімнатою. Але Карл-Ерік також знав, що без боротьби Бірґіт не дозволить йому видати всі сімейні секрети.
— Навіщо Генрікові також сюди приїжджати?
Бірґіт повернулася до нього й нервово потерла долоні.
— Поліція хоче поговорити з родиною, а Генрік — член нашої родини, чи не так?
— Так, але я вважаю, що йому не варто в це втручатися. Імовірно, поліція поставить кілька стандартних запитань, тож нащо йому це?! Ні, я лише гадаю, що в цьому немає потреби.
Коли Бірґіт нервувалася, її голос то підвищувався, то знову понижувався. Він це добре знав.
— Ось приїхала поліція.
Бірґіт швидко відійшла від вікна. У двері подзвонили. Карл-Ерік глибоко зітхнув і пішов відчиняти, натомість Бірґіт попростувала до вітальні, де вже сидів заглиблений у власні думки Генрік.
— Вітаю. Мене звати Патрик Гедстрем.
— Карл-Ерік Карлґрен.
Вони ввічливо потиснули один одному руки, і Карл-Ерік припустив, що поліцейський є однолітком Алекс. Останнім часом він дуже часто порівнював інших із донькою.
— Заходь. Гадаю, ми можемо сісти у вітальні й там поспілкуватися.
Патрик дуже збентежився, коли побачив Генріка, але швидко опанував себе й заходився з усіма вітатися: спочатку з Бірґіт, а потім — із Генріком. Умить запанувала тиша. Зрештою Патрик промовив:
— Усе так поспіхом. Я дуже вдячний, що ви змогли прийняти мене.
— Нам цікаво: ви дізналися щось важливе? Маєте якісь новини? Ви так давно нам не телефонували…
Бірґіт замовкла й з надією поглянула на Патрика.
— Розслідування відбувається повільно, але ми потроху просуваємося вперед. Це єдине, що я можу сказати. Убивство Андерса Нільссона теж дуже вплинуло на нашу роботу.
— Так, авжеж. Вам вдалося дізнатися, чи Андерса вбила та сама людина, що й Алекс?
Бірґіт говорила дуже спішно, і Карл-Ерік ледве стримувався, аби не покласти руку на її плече. Йому кортіло заспокоїти її, але сьогодні він мав відмовитися від добре знайомої йому ролі захисника.
На мить Карл-Ерік заглибився в думки, у минуле, яке зараз переповнювало його вщерть. Він ненависно окинув поглядом вітальню. Як легко вони спокусилися. Навіть зараз він відчував запах кривавих грошей. Про цей будинок у Колльторпі вони навіть не мріяли, коли Алекс була маленькою, — він перевищив усі очікування. Будинок був великим і просторим. Побудований у тридцятих роках минулого століття, він зберігав усі тодішні прикраси. Зі своєю зарплатою в Ґетеборзі він ніколи не мав би змоги придбати такий дім.
Кімната, у якій вони сиділи, була найбільшою у всьому будинку. На його думку, тут було забагато прикрас, але Бірґіт обожнювала розкішні, блискучі речі, і тепер усе навколо сяяло новизною. Кожні три роки вона скаржилася на те, що будинок утратив свій вигляд, і казала, що втомилася від усього, що було вдома. І вже після її кількатижневого ниття він здавався й діставав гаманця. Так, наче вона з оновленням будинку оновлювала й власне життя. Зараз Бірґіт захоплювалася Лаурою Ешлі, тож кімнату переповнювали волани та візерунки з трояндами. Хоча Карл-Ерік і знав, що йому доведеться з цим жити лише кілька років, він однаково сподівався, що наступного разу йому пощастить більше й вона змінить усе це на честерфілдські меблі та мисливські мотиви. А якщо доля не всміхнеться йому, то все буде в смугастих тигрових візерунках.
Патрик відкашлявся.
— Ми маємо чимало запитань, і мені потрібна ваша допомога, аби розібратися з усім.
Ніхто не промовив ані слова, і Патрик сказав:
— Ви не знаєте, як Алекс познайомилася з Андерсом Нільссоном?
Генрік мав спантеличений вигляд, і Карл-Ерік зрозумів, що той і гадки не має. Патрикові стало боляче за це, однак уже нічого не зміниш.
— Вони були однокласниками, але відтоді минуло вже багато років.
Бірґіт сиділа поруч зі своїм зятем і знервовано вовтузилася на дивані. Генрік промовив:
— Я пригадую його ім’я. Здається, Алекс мала кілька його картин у своїй галереї.
Патрик кивнув. Генрік говорив далі:
— Я не розумію, хіба між ними є ще якийсь зв’язок? Кому знадобилося вбивати мою дружину та її експонента?
— Це ми й намагаємося з’ясувати. — Патрик трохи завагався, але зрештою промовив: — На жаль, нам вдалося навіть констатувати, що вони мали стосунки.
Опісля настала тиша, і Карл-Ерік побачив перед собою занепокоєні обличчя Бірґіт і Генріка. Сам він не надто здивувався й одразу ж припустив, що слова поліцейського схожі на правду. Усе це природно з огляду на обставини.