Бірґіт зостраху притулила руку до вуст, а обличчя Генріка повільно взялося крейдою. Карл-Ерік побачив, що Патрикові Гедстрему не дуже подобається приносити погані звістки.
— Цього не може бути.
Бірґіт розгублено оглянулася, але не знайшла підтримки в жодного з присутніх.
— Навіщо Алекс знадобилося зв’язуватися з таким, як він?
Вона спантеличено поглянула на Карла-Еріка, але той старанно намагався не дивитися їй в очі, натомість почав роздивлятися свої руки. Генрік не промовив ані слова, а просто поник.
— Ви не знаєте, чи вони спілкувалися після того, як ви переїхали?
— Ні, я так не думаю. Алекс розірвала всі зв’язки, коли ми переїхали з Ф’єлльбакки.
Знову говорила Бірґіт, натомість Генрік і Карл-Ерік мовчали.
— Тоді я маю ще одне запитання. Ви переїхали посеред семестру, коли Алекс навчалася в шостому класі. Як так вийшло? Це трапилося так раптово.
— Нічого дивного в цьому немає. Карлові-Еріку запропонували чудову роботу, і він не міг відмовитися. Йому треба було терміново визначитися, тож ми швиденько зібрали речі й переїхали.
Бірґіт не знала, куди подіти руки, і зрештою поклала їх на коліна.
— Але ж ви не віддали Алекс до школи в Ґетеборзі. Натомість записали її в інтернат у Швейцарії. Чому саме туди?
— Завдяки новій роботі Карла-Еріка в нас з’явилася краща фінансова можливість, і ми хотіли, аби вона навчалася в престижному навчальному закладі, — промовила Бірґіт.
— Хіба в Ґетеборзі не було престижних шкіл?
Патрик невмолимо закидав їх своїми запитаннями, і Карл-Ерік не припиняв захоплюватися його наполегливістю. Колись він сам був молодим і сповненим ентузіазму. Зараз його пробирала втома.
Бірґіт промовила:
— Звісно, були, але подумай лише, які знайомства на неї очікували в такій школі: там навчалися навіть два принци. Такі знайомства дають багато можливостей.
— Ви їздили з нею до Швейцарії?
— Авжеж, ми відвезли її, якщо ти це маєш на увазі.
— Ні, я не про це.
Патрик подивився на нотатки у своєму блокноті.
— Александра забрала документи зі школи посеред семестру навесні 1977 року, а розпочала навчання у Швейцарії навесні 1978 року. Тоді ж і Карл-Ерік почав працювати в Ґетеборзі. Моє запитання звучить так: де ви перебували весь цей час?
Генрік спантеличено дивився то на Бірґіт, то на Карла-Еріка. Вони втупили погляд у підлогу. Карл-Ерік відчув біль у серці, який швидко посилювався.
— Я не розумію, чого ти хочеш домогтися цими запитаннями? І що з того, коли ми переїхали? Нашу дочку вбили, а ти приїхав сюди й розпитуєш нас, наче ми винні. Імовірно, якась помилка в документах. Ми переїхали навесні 1977 року, і тоді ж Алекс розпочала своє навчання у Швейцарії.
Патрикові стало шкода Бірґіт, яка мала дуже знервований вигляд.
— Мені дуже шкода, пані Карлґрен, що змусив вас хвилюватися. Я знаю, що вам дуже непросто зараз, але я маю поставити ці запитання. Моя інформація правильна. Ви приїхали сюди навесні 1978 року, а доти цілий рік немає жодних свідчень того, що ви перебували у Швеції. Тож змушений запитати ще раз: де ви перебували в період між 1977 і 1978 роками?
Бірґіт повними відчаю очима подивилася на Карла-Еріка, благаючи його про допомогу, але він не міг надати їй такого порятунку, якого вона хотіла. Він довго вважав, що робить це заради сім’ї, але невдовзі зрозумів, що сім’я приречена на розпад. Вибору немає. Він гірко подивився на дружину й відкашлявся.
— Ми були у Швейцарії: я, моя дружина й Алекс.
— Мовчи, Карле-Еріку! Ані слова не кажи більше!
Він проігнорував її слова:
— Ми перебували у Швейцарії, бо наша дванадцятирічна дочка була вагітною.
Патрик Гедстрем від подиву впустив на підлогу ручку. Одна справа, що поліцейський думав про це чи підозрював, інша — коли він почув це на власні вуха. Якою ще може бути реакція на таку гірку правду?
— Мою дочку зґвалтували. Вона була лише дитиною.
Карл-Ерік відчував, що його голос слабшає, і стиснув руки, щоб опанувати себе. За мить він міг продовжувати розповідь. Бірґіт навіть не наважувалася дивитися на свого чоловіка, але зараз шляху назад уже не було.
— Ми помітили, що щось трапилося, але ніяк не могли зрозуміти, що саме. Раніше вона була радісною й упевненою в собі. Але на початку шостого класу абсолютно змінилася: стала мовчазною й неприступною. До неї вже не приходили в гості друзі, і вона годинами могла не з’являтися вдома. І ми не знали, де вона. Ми гадали, що це лише підлітковий вік на неї так впливає, тому не сприймали серйозно. Якось так.
Він знову відкашлявся. Біль у грудях не вщухав.
— Ми довідалися про це лише тоді, коли вона була вже на четвертому місяці. Ми мали б помітити раніше, але хто ж міг подумати… Ми навіть уявити не могли…
— Карле-Еріку, будь ласка.
Обличчя Бірґіт здавалося сірою маскою. Генрік був шокований, наче не вірив тому, що щойно почув. Так і було. Навіть сам Карл-Ерік дивувався тому, якими неймовірними здавалися його слова. Двадцять п’ять років він тримав цю таємницю. Заради Бірґіт він мовчав, але тепер його слова лилися без упину.
— Про аборт ми навіть не думали. З огляду на обставини. Ми не дали Алекс жодної можливості зробити власний вибір. Ми ніколи не запитували її, як вона почувається або чого хоче. Ми все взяли на себе: забрали її документи зі школи, поїхали за кордон і жили там, допоки вона не народила дитину. Ніхто про це не дізнався. Що сказали б люди…
Останні його слова звучали гірко. Тоді це здавалося їм найважливішим. Вони вирішили так вчинити заради того, щоб їхня дочка мала щастя та спокій. Карл-Ерік не міг скинути всю провину на Бірґіт. Вона завжди була тим, хто мав краще розуміння того, який вигляд речі мають збоку, але тепер, після багатьох років спостережень, він мусив зізнатися собі, що сам дозволив їй утілити своє бажання та зберегти прикрашений фасад. Він відчув, як гіркота піднялася горлом, глитнув і промовив:
— Коли вона народила дитину, ми записали її до школи-інтернату, а самі повернулися до Ґетеборґа й продовжили своє життя.
Кожне його слово було сповнене гіркоти й осуду. Очі Бірґіт палали гнівом і ненавистю, і вона уважно дивилася на свого чоловіка, маючи несамовите бажання змусити його затулити рота. Але відколи Алекс знайшли мертвою, Карл-Ерік знав, що незабаром настане час виплеснути всю правду в очі. Він знав також і те, що почнеться слідство, під час якого перевірять усе до останньої цятки й зрештою знайдуть те, що вони так наполегливо приховували. Тож ліпше розповісти правду своїми словами. Або ж його словами, як це відбувалося зараз. Можливо, їм варто було б зробити це раніше, але відразу наважитися на такий учинок було непросто. Це все мало статися поступово. Дзвінок Патрика Гедстрема став останньою краплею.
Карл-Ерік знав, що багато чого не розповів, але втома пробирала його до кісток, і він дозволив Патрикові самому ставити запитання, аби заповнити паузи. Він відкинувся на кріслі та міцно схопився за підлокітники. Генрік устиг сказати першим. Його голос помітно тремтів.
— Чому ви не розповіли про це? Чому Алекс не розповіла? Я знав, що вона щось приховує від мене, але ж це…
Карл-Ерік лише мовчки розвів руками. Він не знав, що відповісти чоловікові Алекс.
Патрик дуже старався зберігати професійну незворушність, але було помітно, що він дуже здивований. Він підняв ручку, яку випадково впустив на підлогу, і спробував прикипіти поглядом до блокнота, що лежав перед ним.
— Хто зґвалтував Алекс? Хтось зі школи?
Карл-Ерік лише кивнув.
— Це був… — Патрик завагався. — Це був Нільс Лоренс?
— Хто такий Нільс Лоренс? — запитав Генрік.
Бірґіт відповіла йому сталевим голосом:
— Він був її учителем на додаткових заняттях. Син Неллі Лоренс.
— Де він зараз? Він має сидіти у в’язниці за те, що зробив з Алекс.
Здавалося, що Генрік бореться із собою, намагаючись повірити словам Карла-Еріка.
— Він зник двадцять п’ять років тому. Відтоді ніхто не бачив його. Але чому на нього не було подано жодної заяви до поліції? Я передивився архів і не знайшов там нічого.