Здавалося, наче Роберта захопила ця ідея. Він поклав руки на стіл і чекав, доки Патрик продовжить свою розповідь.
Патрик нахилився й дістав зі своєї сумки аркуш паперу, що лежав у пластиковому пакеті. Він простягнув його Робертові, який посвітив на нього яскравою лампою.
— Я вирвав цей аркуш із блокнота жертви вбивства. Я бачу, що на ньому є сліди від написаного на попередньому аркуші, але вони дуже слабкі, щоб їх розгледіти. Гадаю, у вас має бути приладдя, аби відновити їх?
— Так, ми маємо таке. — Роберт дещо тягнув із відповіддю, продовжуючи роздивлятися аркуш під лампою. — Як ти сам знаєш, у нас діють дуже суворі правила, як і в якому порядку проводити експертизу. У нас лежить купа термінових справ і чекає своєї черги.
— Так, я знаю. Я подумав, що буде швидше й простіше, якщо я попрошу тебе про це. Може, тобі вдасться подивитися трохи швидше, якщо це можливо…
Роберт зморщив лоба, роздумуючи над словами Патрика. Опісля він усміхнувся й підвівся з-за столу.
— Можна обійтися без зайвої бюрократії. З цим можна впоратися за кілька хвилин. Ходімо зі мною.
Він пішов попереду Патрика маленьким вузьким коридором і відчинив двері навпроти. Кімната була просторою та світлою. Усюди стояли різні пристрої, що мали дуже незвичайний вигляд. Блискуча чистота, білі стіни, усі полички й шафи створювали враження операційної. Необхідний пристрій стояв у кінці кімнати. Роберт обережно дістав із пакета аркуш і поклав його на пластину. Він натиснув кнопку «увімкнути», і одразу ж загорілася синя лампочка. Умить із бажаною чіткістю на аркуші з’явилися слова.
— Бачиш? Ти це сподівався побачити?
Патрик швидко переглянув текст.
— Так, це саме те, на що я сподівався. Можеш зачекати хвилинку? Я хочу записати текст.
— Я маю кращу ідею. За допомогою цього пристрою я можу сфотографувати його. Можеш узяти фото із собою.
На обличчі Патрика з’явилася широка усмішка.
— Неймовірно! Це прекрасно. Дякую!
За півгодини Патрик вийшов з офісу Роберта, тримаючи в руках фотографію тексту з блокнота Андерса. Він затято пообіцяв Робертові давати частіше про себе знати й сподівався, що зможе дотриматися цієї обіцянки. На жаль, сам він не був упевнений у цьому.
Дорогою додому він поринув у роздуми. Патрик дуже полюбляв їздити в темряві. Тиша темної ночі, порушувана лише світлом поодиноких автомобілів, допомагала йому заглибитися у власні думки. Крок за кроком він зіставляв те, що йому вже було відомо, з тим, що щойно прочитав на аркуші. Коли він під’їхав до свого будинку в Танумсгеде, то був упевнений, що розгадав принаймні одну таємницю, що не давала йому спокою.
Патрикові було незвично лягати спати без Еріки. Неймовірно: як легко прив’язатися до чогось приємного. Патрик піймав себе на думці, що йому складно заснути на самоті. Його також здивувало те, яким сильним було його розчарування, коли зателефонувала Еріка й розповіла, що несподівано приїхала її сестра, і сказала, що йому краще сьогодні поїхати додому. Він хотів розпитати її про все, але почув у її голосі, що вона не може відповісти, тому лише сказав, що дуже сумує й зателефонує завтра.
Зараз він не міг заснути, бо його думки повсякчас поверталися до Еріки й того, що йому треба зробити завтра. Ця ніч тягнулася вічність.
Коли діти заснули, вони нарешті змогли поговорити. Еріка швиденько дістала з холодильника їжу, коли побачила, що Анна голодна. До того ж і сама вона забула повечеряти, і тепер у її животі бурчало.
Анна водила виделкою по тарілці, і Еріка знову відчула добре знайоме хвилювання за молодшу сестру. Наче в дитинстві, вона хотіла обійняти її, поколихати й сказати, що все буде гаразд. Поцілувати в ранку й зробити так, щоб та загоїлась. Але вони вже були дорослими, і проблеми Анни стали більшими, ніж просто розбите колінце. Тепер Еріка почувалася безпомічною. Уперше за її життя молодша сестра здавалася їй чужинкою, і Еріка не знала, як краще з нею поговорити. Тож вона сиділа мовчки й чекала, поки Анна почне розмову першою. Після довгої мовчанки Анна промовила:
— Я не знаю, що мені робити, Еріко. Що буде зі мною та дітьми? Куди нам подітися? Як заробляти собі на життя? Я так довго сиділа вдома, що вже нічого не вмію.
Еріка побачила, що кісточки на пальцях Анни побіліли, коли та схопилася за стіл, немов намагаючись фізично контролювати ситуацію.
— Тс-с. Не думай зараз про все це. Усе владнається. Ти можеш залишатися тут із дітьми так довго, як хочеш. Цей будинок твій також, чи не так?
Еріка злегка всміхнулася й зраділа, що Анна всміхнулася їй у відповідь. Анна витерла рукою ніс і задумливо почала розглядати візерунок на скатертині.
— Я не можу пробачити собі того, що дозволила цьому всьому тривати так довго. Він завдав болю Еммі… Ось скажи, як я могла дозволити йому так учинити?
З її носа знову почало текти, і вона втерла його серветкою.
— Чому я дозволила йому завдати шкоди Еммі? Хіба я в глибині душі не відчувала, що колись це трапиться? Я лише заплющила очі на це заради власного комфорту.
— Анно, я стовідсотково впевнена, що ти свідомо нікому б не дозволила завдати шкоди дітям.
Еріка поклала свою руку на тендітну руку Анни. Рука її сестри була такою кістлявою, що, здавалося, вона ось-ось може тріснути, якщо притиснути її сильніше.
— Я лише одного не можу зрозуміти: попри те, що він зробив, у мене залишилася крихітна любов до нього. Я довго кохала Лукаса, і це кохання стало частинкою мене, того, ким я є, і навіть зараз мені не вдається позбутися цієї частинки. Я хочу взяти ніж і просто фізично вирізати її. Я почуваюся гидкою й брудною.
Тремтливою рукою Анна провела по грудях, немов показуючи, де сиділо ось те погане, про яке вона розповідала.
— Це нормально, Анно. Ти не маєш соромитися цього. Єдине, що ти маєш зробити саме зараз, — зосередитися на тому, щоб прийти до тями після всього, що трапилося.
Вона на мить замовкла.
— Ти маєш подати на Лукаса заяву до поліції.
— Ні, Еріко, я не можу цього зробити.
Анна вмивалася сльозами: кілька краплинок повисло на її підборідді, а потім упало, залишивши вологі сліди на скатертині.
— Ні, Анно, ти мусиш. Ти не можеш залишити його непокараним. Не кажи, що ти змиришся з тим, що дозволила йому зламати руку дочці й уникнути за це покарання.
— Я не знаю, Еріко. Я втратила здатність тверезо мислити, мені здається, що зараз у мене неясна голова. Мені про це важко думати; можливо, пізніше.
— Ні, Анно. Пізніше не можна. Потім буде запізно. Ти мусиш зробити це зараз! Я зранку піду з тобою до поліцейської дільниці. Ти маєш це зробити не лише заради дітей, а й заради самої себе.
— Я не впевнена, що мені не забракне на це сил.
— А я знаю, що не забракне. На відміну від нас, в Емми та Адріана є мати, яка готова зробити для них усе.
Еріка не могла приховати гіркоту в словах.
Анна зітхнула.
— Ти маєш прийняти це, Еріко. Я вже дуже давно усвідомила, що тато — єдиний із батьків, хто справді про нас піклувався. Я перестала ламати голову над тим, чому так сталося. Звідки я знаю? Можливо, мати ніколи не хотіла дітей? Можливо, ми не ті діти, про яких вона мріяла? Ми про це ніколи не дізнаємося, та й ради в цьому немає. Хоча мені пощастило більше, ніж тобі. У мене була ти. Можливо, я ніколи не казала тобі про це, але я ціную те, що ти зробила для мене, і те, що ти була поруч у дитинстві. Ти не мала нікого, Еріко, хто б піклувався про тебе замість мами, але зараз ти не маєш горювати через це, пообіцяй мені. Гадаєш, я не бачила, як ти постійно мучиш себе? Те, що ти боїшся бути ображеною. Ти маєш навчитися відпускати минуле, Еріко. Здається, зараз у твоєму житті з’явилася потрібна людина, і ти не можеш пропустити свій шанс. Я теж колись хочу стати тіткою.
Вони обидві засміялися крізь сльози, і цього разу настала черга Еріки витирати ніс серветкою. Через нагромадження почуттів у кімнаті стало важко дихати, але водночас віяло полегшенням і весною. Так багато несказаних слів, так багато пилу в кутках, і нарешті настав час витерти його назавжди.