Патрик кілька годин перепочив і взявся до виконання завдання, з яким йому кортіло впоратися якнайшвидше й через яке він не зміг заснути вночі. Інколи в роботі поліцейського були такі завдання, яких хотілося б уникнути. Патрик знав розгадку одного з двох убивств, однак ця думка його не втішала.
Він повільно поїхав від Сельвіка до центру. Йому хотілося розтягнути цю подорож якомога довше, але їхати було недалеко, і Патрик опинився на потрібному місці раніше, ніж очікував. Він поставив автомобіль на стоянці біля крамниці й звідти подався пішки. Будинок розташовувався на вулиці, що вела вниз до морських будиночків. Це був чудовий старий будинок, який зараз мав дуже занедбаний вигляд. Патрик глибоко вдихнув і постукав кулаками об дерево — до нього вмить повернулася професійна рівновага. Зараз немає місця жодним особистим почуттям. Він поліцейський, а тому мав виконувати свою роботу, незважаючи на те, що відчуває. Він постукав у двері.
Вера відчинила майже одразу. Вона спантеличено подивилася на Патрика й хутко зробила крок назад, коли той попросив дозволу увійти. Вона першою попростувала до кухні, і вони сіли за кухонним столом. Патрика здивувало те, що Вера навіть не запитала його, навіщо він прийшов, — імовірно, вона вже знала. У будь-якому разі він змушений був знайти належний спосіб розповісти те, з чим прийшов, і зробити це якомога м’якше.
Вона спокійно дивилася на нього, і Патрик побачив під її очима синці — знак горя через смерть сина. На столі лежав старий фотоальбом, і Патрик припускав, що в ньому розміщені дитячі фотографії Андерса. Завітати до матері, чий син помер кілька днів тому, було непросто, але Патрикові знову довелося відігнати геть свої особисті почуття, аби зосередитися на робочих обов’язках. Він мав дізнатися правду про смерть Андерса.
— Веро, востаннє ми бачилися через дуже сумні обставини, і я дійсно співчуваю тобі.
Вона лише кивнула у відповідь і чекала, доки він промовить далі:
— Я знаю, як тобі важко, але дізнатися, що сталося з Андерсом, — моя робота. Сподіваюся, ти розумієш це.
Патрик говорив повільно й зрозуміло, немов розмовляв із дитиною. Він не знав, чому, але йому було важливо, аби Вера зрозуміла, що саме він має на увазі.
— Ми розслідуємо смерть Андерса як убивство й навіть відшукали зв’язок з убивством Александри Війкнер — жінки, з якою він мав стосунки. Ми не знайшли жодних слідів убивці, а також не змогли точно визначити, як саме вбили Андерса. Якщо казати щиро, для нас це складна головоломка, і жоден із моїх колег так і не зміг віднайти логічне пояснення того, як усе це сталося. Але потім я знайшов це вдома в Андерса.
Патрик поклав на стіл перед Верою фотографію аркуша з блокнота Андерса. Її охопив подив, і вона дивилася то на текст, то на Патрика. Вера взяла аркуш до рук і перевернула його. Опісля провела рукою по літерах і зі спантеличеним виразом обличчя знову поклала його на стіл.
— Де ти знайшов його?
Її голос був пройнятий смутком.
— В Андерса вдома. Ти здивована, бо забрала останній примірник цього листа, чи не так?
Вона кивнула. Патрик промовив:
— Так і є насправді. Але я знайшов блокнот, у якому Андерс писав цього листа, і коли він натискав ручкою, залишалися сліди на наступній сторінці. Ось це нам і вдалося виявити.
Вера всміхнулася.
— Звісно ж, про це я навіть не подумала. Так кмітливо.
— Гадаю, я знаю, що відбулося, але охоче послухаю твою версію.
Вона мацала пальцями аркуш, неначе текст був написаний шрифтом Брайля. Вера глибоко зітхнула, а потім узялася виконувати люб’язне й зрозуміле прохання Патрика:
— Я прийшла до Андерса додому, як завжди, принесла йому їжу. Двері були відчинені, хоча зазвичай він їх замикав, тому я спочатку почала його гукати, а потім увійшла до кімнати. Там було тихо й спокійно. Я побачила його одразу ж. На мить мені здалося, що моє серце зупинилося. Певно, так і було. Моє серце майже перестало битися й затихло. Андерс трохи хитався з боку в бік. Так, немов задував вітер, хоча цього не могло бути.
— Чому ти не викликала поліцію? Чи швидку допомогу?
Вона знизала плечима.
— Не знаю. Мені кортіло підбігти й у будь-який спосіб зняти його звідти, але коли я зайшла до вітальні, то зрозуміла, що вже запізно. Мій хлопчик був мертвий.
Уперше її голос пройняв легкий дрож, але зараз же Вера спокійно промовила:
— Я знайшла цей лист у кухні. Ти знаєш, що там було написано. Він не хотів жити. Життя для нього було постійним стражданням, і він утратив усі сили, щоб боротися з ним. У нього не залишилося жодної причини жити. Я сиділа в кухні одну-дві години, не знаю достеменно. Умить я поклала лист у сумку, а потім мені залишилося тільки перенести стілець, на який він ставав, з вітальні до кухні.
— Але навіщо, Веро? Навіщо? Чого ти хотіла цим домогтися?
Вона прикипіла поглядом до однієї точки, але її руки злегка тремтіли, і Патрик розумів, що її зовнішній спокій був удаваним. Він навіть уявити не міг, яким жахіттям для матері було бачити свого сина, який висить із блакитними витріщеними очима під стелею. Навіть йому було важко дивитися на Андерса; імовірно, ця моторошна картина ввижатиметься їй до кінця життя.
— Я хотіла позбавити його приниження. Люди завжди зневажливо дивилися на нього. Вони тицяли на нього пальцями й сміялися. Затуляли носа, коли він проходив повз, і вважали себе вищими за нього. Що люди сказали б, якби дізналися, що Андерс наклав на себе руки? Я хотіла позбавити його сорому й зробила це в єдиний можливий спосіб.
— Але я однаково не розумію. Чому те, що він наклав на себе руки, гірше за те, що його вбили?
— Ти занадто молодий, щоб це зрозуміти. Зневага до самогубців, як їх називають, досі глибоко сидить у людях тут, на узбережжі. Я не хотіла, щоб вони засуджували мого маленького хлопчика. Про нього й так часто ходили погані плітки.
Голос Вери здавався незворушним. Протягом усіх цих років вона докладала чимало зусиль, щоб захистити свого сина, навіть попри те, що той ніколи не розумів цього. Не дивно, що вона не припинила його захищати й тоді, коли він уже помер.
Вера потягнулася до фотоальбому, що лежав на столі, і розгорнула його так, щоб Патрик теж міг бачити. Судячи з одягу, він міг припустити, що ці світлини зроблені в 1970-х роках. На кожній фотографії Андерс усміхався щиро й безтурботно.
— Дивися, який він гарненький. Мій Андерс.
Вера говорила замріяним голосом і проводила пальцями по кожній світлині.
— Він завжди був добрим хлопчиком. Я ніколи не мала з ним проблем.
Патрик зацікавлено подивився на світлини. Складно було повірити в те, що це була одна й та сама людина, яку він завжди зустрічав п’яною як чіп. На щастя, хлопчик на фотографіях іще не знав, яка доля на нього чекала в майбутньому. Одна зі світлин привернула особливу увагу. Андерс сидів на велосипеді зі спинкою й додатковою опорою, а біля нього стояла струнка світленька дівчинка. Вона злегка всміхалася й сором’язливо дивилася з-під волосся, що спадало на її обличчя.
— Це Алекс?
— Так, — коротко відповіла Вера.
— У дитинстві вони часто гралися разом?
— Не дуже часто. Але іноді бувало. До того ж Алекс та Андерс були однокласниками.
Патрик обережно торкався найболіснішого. З кожним кроком йому здавалося, що він наступає на голки.
— Якщо я не помиляюся, колись їхнім учителем був Нільс Лоренс?
Вера уважно подивилася на нього.
— Можливо. Це було так давно.
— Про Нільса Лоренса часто пліткували, особливо коли він зник.
— У Ф’єлльбацці пліткують про все на світі. Тож не дивно, що про Нільса Лоренса також пускали чутки.
Очевидно, Патрик краяв її серце, але він не міг зупинитися, допоки не дізнається найважливіше:
— Я розмовляв із батьками Алекс, і вони розповіли мені деяку інформацію про Нільса Лоренса. Це стосується також Андерса.
— Невже?
Вера не збиралася спрощувати Патрикові його завдання.
— Нільс Лоренс зґвалтував Алекс, і вони стверджують, що він зробив це і з Андерсом.
Вера з кам’яним обличчям сиділа на стільчику й ані слова не промовила на твердження Патрика, яке той сприймав радше як запитання. Патрик вирішив трохи зачекати, і після кількох хвилин внутрішньої боротьби із самою собою Вера повільно згорнула фотоальбом і підвелася зі стільця.