Очі в Маргарити нарешті втрачають свою святу безхмарність: вона починає вірити в те, що каже Валерій.
— Ти вживив у мене мумію, яка пролежала в єгипетському саркофазі скількість там тисячоліть? Який жах! І ти хочеш, щоб я ту дитину народила? Ти збожеволів! Тебе треба негайно показати психіатру. Та я боюсь тебе!
— Рито, при чому тут мумія? Я розшифрував генетичний код того маленького Тутмоса, а потім цілих чотири роки реконструйовував його за нуклеотидними парами, збираючи їх у гени — функціональні й запасні, домінантні й рецесивні…
— Я на цьому не розуміюся й розумітися не хочу!
— Але ж це дуже цікаво, Рито! Це навіть цікавіше, ніж реставрація старовинних манускриптів, написаних забутою мовою. Манускрипти легко тиражувати… А от генетична книга може існувати лише в єдиному примірнику, і його — один-єдиний! — ти носиш у собі. Рито! Тепер ти зрозуміла? Це моє відкриття, можливо, переверне світ, і тепер усе залежить від тебе. Рито! Невже і після того, що я тобі сказав, ти наважишся здійснити задумане? Ні, ні! Це буде надто великий злочин проти науки. Послухай, як звучить древньоегипетський гімн Сонцю…
Слухати гімн Сонцю Маргарита категорично відмовляється, але вона таки ж приголомшена. Ковтає заспокійливу таблетку, потім якийсь час відсторонено сидить і ніби дослухається до самої себе. Її невинно-блакитні очі, що так чудово поєднуються з розмаяними по плечах золотавими косами, зведені до небес. Гретхен, Ізольда, героїня середньовічного романсу…
…Що тебе спонукало брати на таку відповідальну місію завершену дурепу? Чи не ця вітражна зовнішність, оманлива чистота, якою, здавалося, дихало все її єство? Авжеж, ти мрійник і романтик, ти ж не такий нудотно-прагматичний, як твої колеги, ти ж, бачте, жрець гармонії й краси. Йолоп! Ушелепався, як той лев, що одружився на лисиці.
Маргарита струшує кучерями й каже:
— Знаєш що, голубе… Все це, не буду сперечатися, цікаво, тільки ж мені від того який зиск? Кажеш, що зробиш мене своїм співавтором? Так мене ж верне від самого вигляду ваших пробірок та мікроскопів, я вмру з нудьги на першому-ліпшому з ваших розумних засідаловок… Та й все повинно мати свої межі, навіть нахабство. Який з мене науковець? А от вийти заміж за чолов’ягу із становищем це по мені. Маю на те необхідні дані. І вийду! Не за того, так за іншого. Мій кандидат у міністри ремствував, що його дружина не спромоглася народити йому сина, ну я й вирішила зробити йому такий презентик. Це мені не вдавалося, от я й звернулася по вашу допомогу. Але ж він усе одно не одружується зі мною, виходить, і ваші послуги мені вже ні до чого. Та й не хочу я бути предметом твого експерименту! Людина я! Розумієш? Людина, а не щур і не хом’як. Я вільна вибирати власну долю. Потрібні мені ваші пошуки!
— Але ж…
— Обрид. Іди під три чорти!
Всі три чорти давно опікуються тобою, саме вони й підсунули тобі це стерво з романтичним ім’ям.
— Рито! А що коли я запропоную тобі вийти за мене заміж?
— Задля дитини? Знаєш, я ж можу й образитись…
— Але ж ти сподівалася, що задля дитини з тобою одружиться отой…
— Еге, так у нього ж посада. А в тебе що? Мрії та сподівання? Мало! Не певна, що вони справдяться.
Одна-єдина соломинка гойдається на хвилях житейського моря, вир якого так зненацька закрутив тебе, й у відчаї ти хапаєшся за неї:
— Маргарито! Я кохаю тебе. Вона дивиться на тебе з недовірою.
— Я покохав тебе з першого погляду, коли ти йшла центральною алеєю до нашого інституту, й вітер маяв твоїм волоссям, а твої божественні ноги в панчохах зі іскрою ніби пронизувало сонце…
Говори, говори, срібний лицарю, ті високі слова, які ти призначав своїй єдиній, являй світові зразок вірнога кохання. Чим не пожертвуєш задля науки! Тільки це йі виправдовує тебе. Тільки це.
— А чого ти зразу не запропонував мені руку й серце? — скривджено запитує Маргарита.
На мить Валерій розгубився, але в ньому дуже вчасно озивається благородний Валентин.
— Я не насмілився. Я знав, що ти кохаєш іншого, й заради твого щастя ладний був пожертвувати власним. Ти стала мені як сестра… Тому я й пішов до того типа вмовляти його одружитися з тобою. Але тепер, коли він так підло вчинив, ти ж зізналася, що не кохашш його, а просто тобі треба покрити гріх…
«Що я верзу! — жахаєшся ти, відчуваючи, що чесний воїн, святий патер і гордий лицар-переможець у тобі безнадійно переплутались.
На щастя, Маргарита не знає, що це воно таке «покрити гріх» — ця пишна термінологія дсттю вгсе вийшла в сучасних дівчат з ужитку.
— Квартира в тебе є? Який метраж?
(Ви бачили? Вона ще насмілюється торгуватись…)
— Двадцять з балконом. Висока стеля, пристойна кухня і передпокій. Дісталася від матері.
— Ну, що б це було шикарно, то ні. Та якщо зважити на перспективу… На престиж… На твою молодість… Коли стануть відомі результати твого експерименту?
(Ах ти ж… І я терплю? Та інші б вискоком…)
— Через сім місяців. Хіба не розумієш?
— Ну так, звичайно. Будемо реалістами: рік-два мине, поки ти свого доможешся, можливо, й більше.
Струсивши з довгої спідниці засохлу квітку жимолості, Маргарита велично зводиться:
— Я подумаю.
(Скажіть! Та коли б не цей експеримент, я б тебе…)
— Ти не зробиш до того часу фатальної помилки?
— А що мені, горить? Кажу ж: подумаю… Останньої хвилини тобі спадає щаслива думка:
— Маргарито, чого тобі тулитися в тому твоєму гуртожитку? Ось тобі ключ від моєї квартири. Там як не є, а затишно і можна подивитися найсучасніші «видики». У холодильнику є свіжа шинка, в буфеті — кава.
— А що? Можна й до тебе, — мрійливо мовить Маргарита. — Я б кави випила…
(Замкну цю дурепу й ока з неї не спущу, доки народить. А потім заберу дитину, її ж саму турну, аж захурчить, їй, бачте, потрібен чоловік з посадою… Який цинізм!)
— Марго, до зустрічі. Люблю й цілую.
Ірині він подзвонив із прохідної і, відійшовши в затінок, обтер носовичком чоло й руки: вони в нього помітно тремтіли, та й сам він почувався не найкраще.
— Що з тобою?
Як завжди, Ірина прибігла в білому халаті й шапочці, від неї звично пахло ментолом. Від дотику її руки Валерію полегшало, зараз він як ніколи гостро відчував: щойно ці руки когось втішали, когось заспокоювали, тамували чийсь біль. Раніше дратувала її звичка казати: «Рідненький, зайчику, сонечко» всім без розбору пацієнтам, навіть тим, що годилися їй у батьки та матері, але зараз ця адресована цілому світові ніжність була особливо приємною. Та й уся вона — підтягнена, невисока, з м’якими, ніби зсередини підсвіченими рисами обличчя — здавалася куди привабливішою від тієї патентованої кралі, котра перепсувала йому стільки нервів. «Невже нам доведеться розлучитись? Нізащо! Такого я не допущу. Та й вона, сподіваюсь, не захоче».
— Ірино, — сказав він. — У мене негаразди, я просто у відчаї, а тому, будь ласка, нічому не дивуйся.
Вже й зовсім полегшало: тепер він може спертися на руку своєї подруги й трохи відпочити та роззирнутися. Порадитись, як вискочити з халепи, поміркувати, як би, й надалі не вхопити шилом патоки. Просто погомоніти…
Він стисло розповів, що трапилось, вона замислилась. У садочку на лавочках сиділи хворі; поштиво зводячись, вони віталися з молоденькою завідуючою відділом, й обличчя їхні ставали дитинно-безпорадними — обличчя людей, що побували на порозі смерті. Валерію стало тоскно. «Яка ж вона добра. І як її всі люблять…»
— Ірино, благаю, не мовчи, — попросив він. — Ну що ти про все це думаєш, Ірино?
Нарешті вона озвалась:
— Насамперед ти постанеш перед судом за те, що порушив наукову етику, гірше — дозволив собі розробляти заборонену тему. Ти цього боїшся?;
— Оце вже ні! Що мені суд? Велике діло! Ну, може, й присудять щось там, зате потім…
— Звідки такий оптимізм?
— Бо переможців людство ніколи не судило, а я ж таки переможець. Ще б пак! Таке прокрутити…