Грізний Плюмітас розповідав про свою славу з дитячою гордістю. Куди й подівся той мовчазний, небалакучий чоловік, який, здавалося, хотів, щоб у ньому бачили не славетного розбійника, а бідного мандрівця, змученого голодом. Він розпалився на думку, що ім’я його гримить по всій країні, що про його подвиги ходять легенди.
— Хто знав би мене, — провадив він, — якби я досі жив у своєму селі?.. Я часто про це думаю. Нам, злидарям, лишається одне з двох: або надриватися, працюючи на інших, або обрати єдиний шлях, що веде до слави й багатства — убивати. Убивати биків я не міг навчитися. Моє село лежить у горах, і бойових биків там не розводять. Та й важкуватий я, і не дуже спритний… Тому я став убивати людей. Для бідняка це єдина можливість пробити собі дорогу і змусити шанувати себе.
Насйональ, який досі слухав розбійника з мовчазною незворушністю, вирішив, що пора втрутитись.
— Освіти — ось чого бракує біднякові: йому треба навчитися читати й писати.
На ці слова бандерильєро усі, хто знав про його манію, засміялись.
— Знову ти за своє, друзяко, — мовив Потахе. — Дай-но виговоритися Плюмітасу — він діло каже.
Розбійник, який не дуже шанував Насйоналя за обережну поведінку на арені, поставився до його слів зневажливо.
— Я умію читати й писати. А яка мені з того користь? Коли я жив у селі, то через свою грамотність завжди був на видноті і мені найбільше перепадало, тільки й усього… Справедливості — ось чого треба біднякові; нехай дадуть те, що йому належить, а як не дають — сам мусить узяти. Треба бути вовком, щоб тебе боялися. Тоді й інші вовки тебе шануватимуть, а худоба дозволятиме себе їсти, ще й дякуватиме тобі за це. А як побачать, що ти слабосилий і боягуз, то навіть вівці мочитимуться на тебе.
Потахе, який уже сп’янів, захоплено кивав головою на кожне слово Плюмітаса. Він до пуття не розумів, про що той говорить, але крізь п’яний туман йому ввижалося в балаканині розбійника світло високої мудрості.
— Правда твоя, друзяко. Треба колошматити всіх підряд. Шквар далі, ти говориш як по писаному.
— Я давно зрозумів людей, — провадив бандит. — Вони поділяються на тих, кого стрижуть, і на тих, хто стриже. Я не хочу, щоб мене стригли. Я народився стригти інших, бо маю відважне серце і не боюся нікого. Те саме сталось і з вами, сеньо Хуане. Ви вродилися хоробрим і покинули, тих, хто живе, мов худоба, але обрали собі кращий шлях, аніж я.
Якийсь час він мовчки дивився на матадора, а тоді провадив із глибокою переконаністю:
— Я так гадаю, сеньйо Хуане, що ми з вами з’явилися на світ трохи запізно. Чого тільки не домоглися б у давнину такі чесні й відважні хлопці! Вам не довелося б убивати биків, а мені блукати полями та лісами, ховаючись від жандарів, наче дикий звір. Ми подалися б на той берег океану і стали б там віце-королями, полководцями або якимись іншими великими цабе. Ви коли-небудь чули про такого собі Пісарро*, сеньйо Хуане?
Сеньйор Хуан зробив невиразний жест, не бажаючи виказувати своє неуцтво, бо це загадкове ім’я він чув уперше.
— Сеньйора маркіза знав краще за мене, хто це такий, і пробачить, як я скажу щось не так. Про цього чоловіка я довідався ще коли прислуговував у церкві. В нашого священика були старі романи, і я брав їх читати… Так от, Пісарро був бідняк, як і ми з вами; він зібрав дванадцять чи тринадцять одчайдухів, переплив море й потрапив у країну, схожу на земний рай… те королівство називалося Ельдорадо* або Потосі, ну ви знаєте, що там сила-силенна золота. Їм довелося хтозна-скільки разів битися з жителями Америки, тими, що носять на голові пір’я та стріляють із луків, поки нарешті вони завоювали той край і захопили всі скарби тамтешніх королів; кожен із тих хлопців нагріб собі стільки золотих монет, що набив ними весь дім, аж до стелі, і всі товариші Пісарро поставали маркізами, генералами або суддями. І таких щасливців тоді було багато. Уявіть собі, сеньйо Хуане, що ми з вами народилися б за тих часів… Хіба не змогли б ми зібрати кількох хлопців, хоча б оцих, що зараз мене слухають, і утнути те саме, що Пісарро, а мо’, й більше…