Отже, ті, хто потрапив сюди раніше за нього, принесли жар в труті і не йшли наосліп. У нього залишилися всі почуття, крім зору, бо в такій повній темряві він нічого не міг бачити. Однак час, проведений у темних підземеллях Бєчської академії та підземних коридорах під Празьким замком, допоміг. Якуб повільно, але впевнено рухався вперед, вправно досліджуючи шлях рукою, витягнутою навскіс до тіла.
□□□
Богдан Хмельницький, насупившись, подивився на чоловіка, який сидів за столом у кутку намету.
– Вам більше немає сенсу туди йти, гетьмане. Військо розбито, стільки з нього залишилося, скільки Демену Короману вдалося вивести…
– Проклятий Короман! — прогарчав Хмель. – Він схожий на якогось Іону! Де б він не з'явився, там мене чекає поразка.
– Він досконалий командир, — заперечив гість. Він нахилився вперед, щоб взяти фінік з таці, його обличчя на мить виринуло з тіні. У нього були густі сиві вуса, голова була поголена не як у козака, а як у польського шляхтича. Через ліву щоку від вуха до середини підборіддя пролягав старий шрам — слід жахливої рани. – Якби там командував покійний Кривоніс, жоден козак не втік би.
– Так, командир досконалий, але чому щоразу, коли він веде військо, замість того, щоб виграти битву, він героїчно рятує залишки армії?
Гість знизав плечима.
– Можливо, це тому, що ви завжди посилаєте його в найважчі місця, де він може розраховувати лише на себе та своїх людей? Під Вінницею наша строката збиранина, мабуть, так вже розвалилася, що лише війська Коромана підтримували порядок. Ви знали, що чим довше вони там залишатимуться, тим важче буде їх контролювати.
– Але я не знав, що поляки організують похід! — вибухнув гетьман. – Ви не попередили мене, пане Русицький! Не за те я плачу вам стільки золота, скільки пан важить!
Шляхтич залишався абсолютно спокійним.
– І ви вимагали мого приїзду сюди лише для того, щоб сказати мені це? Ви наражаєте мене на викриття.
Хмельницький заспокоївся, навіть дозволивши собі легку посмішку.
– Ви тут інкогніто, пане Русицький. Вам нічого не загрожує.
Той відкинувся назад і важко зітхнув.
– Але це інкогніто коштувало мені також чимало зусиль. Зрештою, ви ж знаєте, що його ясновельможності, князеві Млічинському, моє товариство припало до душі. Мені довелося довго пояснювати, чому я так терміново маю виїхати до маєтку.
– Для мене теж ніякого задоволення зустрічатися з тобою в степу, в цьому наметі, що смердить татарським бараном. Але іноді доводиться поговорити віч-на-віч, дещо пояснити.
Шляхтич стримав позіхання. Він був втомлений, розмова його нудила, але він не хотів виявляти неповагу до козацького ватажка. Зрештою, його статки значно зросли відтоді, як він почав співпрацювати з певним чоловіком від Хмеля, а потім і з ним самим, без посередників. Йому вдалося спочатку завоювати прихильність Єремія Вишневецького, а потім гетьмана Станіслава Ревери Потоцького. Пан Русицький був гладким у манерах, вправним у володінні шаблею, добряче пив і хоробро виступав на полі бою, ніж більшість інших. А що він мав жагу до золота, що блиск металу засліплював його так сильно, що затьмарював не лише весь світ, а й його власну совість, про це не знав ніхто, крім нього самого та тих, хто йому платив.
– Як довірена людина князя Потоцького, ви, пане Русицький, надали мені велику послугу. Завдяки вашій інформації я багато разів уникав неприємностей. І за це я буду вам вдячний до кінця свого життя.
Гетьман тепло посміхнувся, і шляхтич відповів посмішкою у відповідь.
Він відчув обіцянку у словах Хмельницького; ватажок повстання хотів від нього чогось, а це означало золото... Ще більше золота. Якби гетьман хотів чогось, що вимагало ризику та зусиль, він би щедро заплатив. Скарбниця невеличкого замку в Русицях могла б вмістити і більше скринь.
– Дякую за ці слова, гетьмане. Можливо, ви могли б сказати мені, чого ви від мене очікуєте, що змусило вас викликати мене в це безлюдне місце, а потім залишили справи, щоб обговорити все наодинці.
– Чи очікую? – Хмельницький налив своєму гостеві вина з багато різьбленого графина. – Можливо і так, але я також хотів звести рахунки зі своїми очікуваннями.
Русицький ковтнув вина. Чудове угорське, не надто терпке, але й не надто солодке, саме таке, яке він найбільше любив.
– Тож скажіть мені, пане гетьмане, що вам від мене потрібно.
– Як я вже казав, ви, пане Русицький, надали мені великі послуги. Однак нещодавно, як ви не могли не помітити, ваш покровитель і мій найлютіший ворог, його милість князь Потоцький, втратив до вас серце, а отже, і довіру.
– І з чого ви робите такий висновок? — запитав шляхтич із кислим виразом обличчя.