– Ніколи більше не смій просити нікого про таку отруту, – суворо, навіть загрозливо сказав пустельник. – Хіба що тобі набридне не тільки життя, але й ти перестанеш дбати про спасіння душі.
Так, але незабаром може виявитися, що спасіння душі зовсім не є найважливішим... Чи весь світ занурений у брехню і обман? Як з цими вовками. З одного боку, вони оберігають свої таємниці більше за життя, а з іншого – виявляється, що навіть якщо якась їхня таємниця випливе, хтось вже подбає про те, щоб навіть таку приховану правду сфальсифікувати.
Хорунжий тяжко зітхнув.
□□□
Грегорій стояв навпроти перетвореного басьора.
Спочатку він припустив, що повернувся Міхей, що він ховався десь у лісах, які з трьох боків оточували нову січ, але це точно не був Гришчий. Той, мабуть, все ще блукав світом, розмірковуючи, як змусити старого отамана битися, як забезпечити собі голоси ради. Але він точно знав, що не досягне своєї мети, доки січ не зміцніє, а це мало тривати ще довго. Він міг ще привести Костенка і спробувати довести ватажку, що може бути ефективнішим за нього, але й на це не було надії. Якщо ті двоє, яких він послав за втікачкою Марікою і які не повернулися, не змогли знайти козака або не змогли перемогти його і принести його голову, то це не проста справа.
А той, хто став йому на заваді, у вовчій подобі був дійсно схожий на Міхея. Але тільки на перший погляд — він був трохи менший, може, не набагато, але все ж, його погляд був диким і зовсім тваринним, тоді як Гришчий, навіть перетворений, відразу після бою, з закривавленими іклами, зберігав у своїх зіницях сліди звичайного розуму.
Цуценя. Велике і сильне, але все ще тільки цуценя.
– Зійди з дороги, Кубан, – сказав отаман втомленим голосом.
Він хотів залишитися сам, провести ніч подалі від нічного галасу вовчої оселі під час повного місяця.
У відповідь молодий вовк лише глухо загарчав.
У цьому гарчанні було все – жага крові, що затуманювала розум недосвідченого перевертня, бажання помститися за приниження, яке він зазнав, а також звичайна, хижа ненависть.
– Зійди з дороги – повторив старий вовк. – Я не хочу з тобою битися.
Знову гарчання, цього разу гостріше, що віщувало швидкий напад.
– Дурень ти, Кубан – сказав Грегорій, зберігаючи спокій.
Мабуть, вперше в житті він не відчував того приємного напруження перед боєм... Мабуть, той, хто зрадив вовче право, хто залишив на загибель зграю разом із вадерами, наймолодшими цуценятами та старими, втратив право бути вовком у повній мірі.
Залишалося лише почуття обов'язку. У цю мить він навіть хотів, щоб Міхей нарешті повернувся, зняв з його плечей тягар. Навіть ціною життя. Тільки тепер він зрозумів те, що колись сказав старий Кошко про прагнення спокою і ладу. І про те, як страшно виконувати обов'язки і стежити за дотриманням права, коли вже нічого не бажаєш.
Перетворений Кубан загарчав втретє.
– Так, знаю, – промовив отаман. – Мій час минає, можливо, він навіть уже минув. Але не ти мене вб’єш, дурний юнак. Не знаю, що тобі розповіли, але здогадуюся, хто тебе наслав. Іди, поки ще можеш. Коли ми почнемо, буде запізно. Не намагайся кинути четвертий виклик. Стань до бою, якщо вже так хочеш.
Він дивився на сіре тіло і щось його турбувало. Щось було не так, як повинно, але що саме, він не мав часу зараз обмірковувати.
Бо четвертого, за звичаєм, гарчання не було.
Кубан зробив потужний стрибок, відштовхуючись з місця всіма лапами. Озброєний потужними зубами, він ледь не зачепив горло отамана, який, сильно вигнувшись, зробив швидкий крок назад. Навіть не думаючи, що робить, він дістав шаблю і рубонув нею слідом за перевертнем. Не влучив, молодий вовк виявився дуже швидким і спритним. Він крутнувся в повітрі, приземлившись несподіваним перекидом через голову, але впився в землю, знову обличчям до супротивника, готовий до негайної атаки. І ця атака відбулася. Цього разу Кубан не цілив в шию отамана, але мав намір впасти передніми лапами на його груди, розірвати їх, можливо, навіть поламати ребра. Якби він мав справу з людиною, це могло б вдатися.
Але не з іншим, набагато більш досвідченим вовком.
Грегорій не чекав, він швидко відскочив на три кроки назад, і важке тіло впало на траву. Але і цього разу Кубан не дав себе застати зненацька. Шабля безсило впала на землю там, де ще мить тому лежав він.
Отаман з мимовільним захопленням дивився на молодого вовка. Він уже не називав його в думках цуценям. Ось поруч з ним виріс чудовий воїн.
Велика шкода буде втратити такого.