Перш ніж Кубан встиг щось зробити, він відчув тиск на морді. Він не бачив, як наближалася лапа, настільки швидким був її рух.
За мить Грегорій звільнив задню лапу. Розчавлені щелепи Кубана послабили хватку. Отаман згорнувся, плавним рухом кинувся на супротивника, вчепився зубами в його горло, але одразу відпустив. З пащі молодого вовка потекла кров.
– Ти відходиш, – оголосив Грегорій. – Ще кілька, кільканадцять ударів серця, і ти відпливеш до краю предків. Ти знаєш, як можеш хоча б частково спокутувати свою провину?
В очах вмираючого промайнуло розуміння, вони перестали бути лише вовчими, набули трохи людського виразу.
Грегорій відійшов на три кроки, сів. Йому хотілося негайно вилизати кровоточиву рану, а потім повернути собі людську подобу, виправити вивихнуту кістку. Але зараз не був час для цього. Вмираючий вовк інтенсивно дивився на нього. Його погляд згасав, понівечена паща рухалася безсило і беззвучно.
І коли Кубан випустив останній подих, Грегорій відчув приплив сил. Все тіло пронизав біль, який не можна порівняти ні з чим, старий відчув муки смерті, а потім нахлинула також незрівнянна насолода. Він випростався, підняв морду і завив щосили. Напевно, цей крик почули в січі. Напевно, вовки відчули, що десь неподалік частина душі вмираючого перейшла у володіння живого. Ті, хто вмовив Кубана на напад, вже знали, що їхній посланець загинув. Якби старий вовк позбувся свого могутнього духу, сталося б щось на зразок бурі, що вривається в розум нестримною хвилею.
Вони знають. І дуже добре. Бо вони також знають, що в останню хвилину життя Кубан не наважився виступити проти права...
□□□
Тимошко Хмельницький ходив перед козаками, що стояли в шерензі. Про чотирьох він вже чув раніше. Троє були товаришами переслідуваного батьком Сергія Костенка, а один звався Мелех і був братом зрадника, вбитого гетьманом. Двоє інших, натомість, більше схожі на розбійників, ніж на солдатів. Але, якщо подивитися на це, то більше половини козацького війська виглядало так само. Славетний Кривонос теж мав вираз обличчя, ніби щойно вбив когось і висмоктав його кістковий мозок.
– То кажете, що вас послав мій батько, — звернувся він до Семена, Лівки та Іллі.
– Саме так, — відповів Поріг, дивлячись Тимошку прямо в очі. — Ми маємо вас захищати, а натомість гетьман простить нашого командира, хорунжого Костенка.
– Це чудова причина, – кивнув головою Тимошко. – І це збігається з тим, що батько написав у листі. А ви? – звернувся він до Павла і вовкозаків. – Вас, мабуть, з такою ж місією послав мій високоосвічений тесть.
– Так, пане. – Мелех схилив голову.
– А чому ж пан господар Василій Лупу так піклується про моє здоров'я? І чому він поклався на людину, чий рідного брата вбив мій батько?
Павло знову поклонився.
– Господар явно зацікавлений у перемозі сина свого покровителя, це зрозуміло, якщо він хоче зберегти свій вплив. А я… Ну, мій брат змовився проти гетьмана і поніс за це покарання. Зізнаюся, я хотів помститися, але коли дізнався правду, вирішив, що не буде зайвим послужити справі. А ці двоє просто отримали щедру винагороду. За суму, яку вони отримають після повернення від пана Лупу, можна було б продати душу самому дияволу.
Він простягнув молодому Хмельницькому пропуск, виписаний Василієм. Тимошко пробіг поглядом по листу, кивнув головою.
– Все це дивно. Справді, дуже дивно…
Всупереч очікуванням, на виході з таємного тунелю на них чекала варта. Як виявилося, командир оборони вирішив, що безпечніше буде розкрити правду довіреним людям, ніж ризикувати, що хтось ззовні несподівано вторгнеться. Сам син гетьмана дізнався про ці проходи від попереднього коменданта фортеці, який провів у ній все своє життя.
Він не був упевнений, чи старий вказав усі проходи, бо той не витримав тортур і повісився в підземеллі на розірваній на смужки сорочці. Відтоді в'язні в Сучаві сиділи в підземеллі майже голі. І таких в'язнів було чимало, бо підозрілий Тимошко кидав до темниці кожного, хто здавався йому ненадійним. Хоча останнім часом приплив підозрюваних значно зменшився. Але не тому, що серед обложених залишилися тільки перевірені, надійні люди. Просто Хмельницький не міг позбавити стіни захисників.
Однак він посилив варту перед дверима своєї кімнати, наказав постійно охороняти таємні проходи. Найбільше він хотів би їх засипати, але під час облоги не мав такої можливості. Не кажучи вже про те, що вони могли стати в нагоді в разі — не дай Боже — поразки і капітуляції.