Розанда тільки після чергового удару підняла руки, але чоловік не звернув на це уваги. Одним ударом він розбив слабку оборону, встромив твердий кулак в живіт жінки, що лежала, вдарив її по обличчю відкритою долонею, підправив кулаком.
– Негідний послід – прошепотіла вона, випльовуючи кров і вибитий зуб.
Не треба було їй цього говорити. Тимошко, який вже почав заспокоюватися, впав у справжню лють.
РОЗДІЛ 2
– Ну і що тепер? – Семен Поріг відсунув глечик з медом, взявся за варене м'ясо.
Заїжджий двір виявився досить добре забезпеченим, особливо як на важкі часи. Найдивнішим для козаків, які там зупинилися, було те, що його ще ніхто не пограбував. Хоча той розташовувався приблизно посередині дороги між двома селами, проте завжди стояв на трасі в пустці, за добру версту від найближчого населеного пункту, і якщо б з'явилися розбійники, мародери чи татари, ніщо б його не врятувало. Хоча господи не орендував єврей-лихвар, тож ненависть місцевих не була спрямована проти власника, але запаси, безсумнівно, були ласим шматком. Поріг розмірковував, чи не є вирішенням загадки саме особа самого хазяїна заїжджого двору. Одноокий, великий як гора селянин, що зростом дорівнював Семенові, а в плечах був ще ширший за нього, міг налякати не одного. Але чи тільки в цьому була справа? Звичайно, ні. Хоч би яким сильним він був, це лише одна людина, яка нічого не може вдіяти проти чисельної переваги.
Семен похитав головою. Зрештою, це не його справа.
– Що тепер? – повторив він питання. – Осінь наближається, ми мусимо щось вирішити.
Ілля Заєць знизав плечима.
– Поки що ще тепло, до великих морозів ще далеко, а коли вони прийдуть, знайдемо якесь хутір або село, де зможемо перезимувати. Що нам ще залишається?
– Бажаєш провести стільки місяців у бездіяльності? Носячи воду з криниці, рубаючи дрова на опалення, притискаючись до теплого стегна якоїсь селяночки?
– Останнє звучить дуже, дуже заохочуюче, – засміявся Лівка Пастух. – Чи маєш щось проти теплих стегон селянок? Не кажучи вже про інші частини тіла?
– Я маю щось проти бездіяльності. – Семен махнув рукою. – Ми ж усе літо на це витратили.
– Ми ледь відпочили, а тебе вже виснажило? – Ілля примружив очі. – Хочеш до Чигирина чи Білої Церкви? Пам’ятаєш, що казав полковник Короман? Хмель не подякує нам за смерть російських священиків та ув’язнення московських драгунів. А якщо подякує, власні кишки будемо за собою тягти.
– А хіба ти не чув, що потім сказав лірник? У гетьмана тепер більші турботи, ніж переслідувати трьох непокірних молодців. Йому шаблі потрібні більше, ніж помста. Він силоміць віддав свого меншого сина в руки господаря Василя в якості зятя, і тепер проти нього не тільки поляки, але й султан, і цар також будуть стежити за його брудними лапами. І будуть дуже пильно стежити. Не кажучи вже про те, що господар може бути в нього за друга, але ж він не сидить у своїй столиці, бо його вигнали власні піддані. Кращого часу показатися йому та уникнути помсти не буде. Ми заробимо собі на життя і повернемося до милостей.
– Хочеш вилизувати Хмелеві чоботи? — скривився Лівка.
– А ти хочеш одразу по голові дістати? — Поріг стиснув зуби. — Сергію нарешті треба допомогти, раз перед тим не вдалося. І як ти збираєшся це зробити, діючи всупереч гетьманові та гетьманським? Коли вони знову зміцніють, якщо вчасно у них не заслужиш, кинуть тебе до льоху, і не дадуть шансу вступити до якогось пристойного загону.
Лівка хотів щось сказати, але втрутився Заєць.
– Поріг добре говорить, — пробурмотів він. — Річ не лише в наших головах, а й у долі хорунжого. Ми поклялися один одному в братерстві, скріпили це кров’ю, і думаємо не тільки про себе.
– Цікаво, до речі, чи Сергій вже одужав і чи може вже користуватися рукою.
– Можна заскочити до нього дорогою, — запропонував Пастух.
– Тобі так само легко дістатися до Білої Церкви, як і тому, хто їхав зі Львова до Києва через Краків, — пихнув Ілля. — Коли ти хочеш вирушати? — спитав він у Порога. Семен не встиг відповісти, бо в цей момент двері корчми з гуркотом відчинилися, і ввійшла група озброєних людей. Їх було п'ятеро, серед поголених голів чоловіків виднілися жіночі коси, вигадливо обмотані навколо голови.
– Шинкар, давай пиво, мед і юшку! — гукнув найменший у групі, непримітний хлоп. Голос його був глибокий, звиклий віддавати накази.
— І м'ясного, — сказав кремезний, міцної статури чоловік, який, окрім низького зросту, був протилежністю тому, хто говорив першим. — Скапулярій, диви, ті, що біля стіни, забезпечені, як перед маршем після розграбування міста! Може, присядемо?