Саме так виглядав колишній чернець у той момент. Як найстаріші яблука в колекції Личка.
– Ви самі наклали на себе цю покуту, чи ваші співвітчизники змусили вас до цього? – спитав козак.
Пустельник повернувся і підкинув дров у вогонь.
– І те, й інше, – пробурмотів він. – У житті рідко все буває зрозумілим і простим. Мене вигнали з січі. Отаман і рада наказали мені служити людям до кінця життя. А тобі потрібно знати, що для вовка немає нічого більш принизливого.
– Це вони. А ви?
– І я сам вирішив, як це зробити. На щастя, цього не було наказано спеціально. Тому я спочатку став ченцем. Мені здавалося, що це буде найменш боляче. Казали, що це духовне служіння для інших, що священик — як пастух, який доглядає за вівцями.
– Так кажуть, — погодився Сергій. – І все ж ви втекли з монастиря.
– Так, втік. – Старець знову зітхнув. – Коли я побачив, що це за служіння, коли зрозумів, які пастухи живуть за білими стінами. У людей є притчі про вовків, овець і пастухів. Ті ченці, звичайно, не були вівцями, але й пастухами не були. І вони були далеко не вовками. Не стану ображати простих тварин, порівнюючи їх з тими людьми, які піклуються лише про власну вигоду, які стежать за своїми гаманцями, паруються один з одним і гноблять послушників заради розваги, а не заради освіти. Вони поводилися саме як люди: жодна істота не могла бути мерзеннішою. Або благороднішою, чесно кажучи. У цьому твоя сила і причина, чому ти можеш вижити скрізь і завжди. Один мудрий і чесний чернець там був і бібліотекарем, і цілителем, але брати мали про нього дуже низьку думку, хоча він лікував і доглядав їх, коли вони хворіли. Вони вважали його божевільним, бо той цінував книги та молитву понад усе. Я також знайшов у нього місце і допомагав йому. Спочатку різні старші ченці намагалися мені допікати, змушуючи мене виконувати принизливу роботу, але, як відомо, ніщо не може перемогти вовка, і ніхто не може змусити його слухатися. Після кількох зустрічей у темних кутках монастиря вони воліли обійти мене стороною.
Він дивився у вогонь, замовк, а потім тихо продовжив:
– Я тримався там, поки не помер бібліотекар, а потім утік, забравши з собою найбільш важливі книги. Цим невігласам вони були ні до чого; мало хто міг скласти пару літер докупи. Зрештою, вони не жили для того, щоб збирати та передавати знання. У мене більше не було бажання служити людям у незвичайному порядку, але з бібліотекарем я трохи навчився мистецтва лікування, пізнав властивості трав та все інше, що міг знайти в книгах. Тож я оселився тут, далеко від вовкозацьких січей, у глушині, і допомагаю, чим могу.
– Чи не виникало у вас спокуси повернутися до своїх?
Пустельник засукав широкий рукав своєї білої сорочки до плеча. На його плечі було тавро, шрам від розпеченого заліза. Він мав форму змії — яка згорнулася клубком, з піднятою головою, готова до удару.
– Я затаврований, соколе. Жодна зграя мене не прийме. Навіть якби я сховав цей слід під одягом, він став би чудово видимим під час перетворення. Крім того, я думаю, що вже відучився жити в зграї. Я віддаю перевагу цій самоті.
Сергій заплющив очі. Спогад про розмову зі старим дещо приглушив попередні образи, і козак повільно поринув у мирний, глибокий сон.
□□□
Командир варти, задихаючись, побіг до кімнати Тимошка. Четверо вартових, які охороняли Хмельницького з півночі до других півнів, сиділи біля стін, не в змозі підвестися, навіть коли капрал безжально шмагав їх батогом.
– Залиш їх, — прогарчав сотник. — Хіба не бачиш, що вони ледь живі? Хто це з вами зробив? — повернувся він до солдатів.
– Ми не знаємо, пане... — з великим зусиллям прошепотів один з них. – Раптом завирувала темрява, з неї виринув дивний туман, а потім… Після цього я нічого не пам’ятаю…
– Хтось зробив з ними щось гидке, — сказав сотник капралу. – Я вже бачив такі візантійські злодійські трюки. Що з вождем?