– Коли Русь була язичеська, ми також церкви грецькі палили. Та хіба то значить, що Бога нема?
Сокол хмикнув.
– Може, і є – не відаю, бо на небо його не підсаджував. Та боятися богів не буду: ні Христа, ні Перуна. Покажи мені завтра капище, відітнемо ідолові голову і з того срібла чаші поробимо. Будемо з них собі вино пити.
Турик похитав заперечливо головою.
– Не хочу більше туди вертатися.
– І так мусимо, – стояв на своєму Сокол. – Викличеш мені Волоса – поговорити з ним хочу.
– А що маєш до нього?
– То він Воротичів на нас наслав: спершу в Києві, а потім тута, у пущі, коли ми їх побили. Вовків його також ми посікли.
Турик похитав головою.
– Може, то Доброгоста робота, та тільки не Волоса. Сотник мене випустив, інакше б мене язичники замордували.
Сокол з’їв один шматочок м’яса і взявся за другий.
– Волос завше тебе любив. Нас же з Бурим на смерть послав. Мушу поговорити з ним.
– Кажу тобі, Соколе, не треба. За те, що він мене випустив, Доброгост його по голові не погладить. Та й думаю я собі, що послухів два було.
– Певно, що два. Один – Вадим, а другий – Волос.
– Був і третій. Якщо Доброгост і Волос навели Воротичів, то той, третій, із варягами заодно був. Хіба ж випадково Торн і Ерік з’явилися тоді на Подолі і врятували вас від Воротичів? А потім вони так непомильно йшли по нашому сліду. Казали Каніцарові смерди, що бачили Еріка у своїй весі. Він крався до дворища, а там послух розказав йому, якою стежкою сли поїдуть.
Сокол проковтнув м’ясо, поглянув на Турика і схопив зубами наступний шматок.
– Нема в тому правди. Як би міг послух вісті варягам передати? Хіба що голубів посилав.
Турик поволі відклав вечерю, поволі підвівся.
– Тепер я знаю, чого ти завше з луком своїм ходив. Твої стріли варяги добре знають, бо пера на них чорні. Я також пізнав твою стрілу, коли стріляв єси до мене.
Сокол посміхнувся, однак продовжував жувати.
– Не вигадуй, малий. Стаєш таким же буркотливим, як твій вуй Середич.
Турик продовжував:
– Варязька гридниця стоїть коло Дашкового дворища. Ти пустив Торнові свою стрілу – і варяги прийшли за вами на Поділ. Потім, коли ви сиділи в порубі, Ерік забрав Бурого, і, доки допитував, Торн прийшов до тебе в поруб і ти розказав йому все. От звідки Ярослав знав і про письмо Судислава, і про Дашка… А вже на Каніцаровім дворищі ти єси розказав Еріку, якою ми дорогою підемо… Певно, такоже їм стрілу пустив?
Сокол нарешті доїв печеню, відкинув порожній патичок.
– Пустив єсмь, тільки запалену. Ерік побачив її і підкрався.
Турик витяг меча. Сокол підвівся й також оголив двосічного.
– Де Бурий, Лука?
– Побиті. І твій вуй також. Торн наказав Еріку вас побити, а голови відправити Мстиславові. Варяги хочуть крові, хочуть нової війни, бо коні їх застоялися, а мечі ржавіти почали.
Турик був готовим до нападу.
– Ерік же мертвий, пощо єси побив братів моїх, мого вуя? Що тобі з того?
– Як то що? Торн наказав повідрубувати вам голови, сріблом за кожну платить. Лишилося відтяти твою і Волосову, а тоді й до Торна піду. Інші голови вже висять отам, у тій другій торбі.
Турик мимоволі оглянувся на дерево, і Сокол тут же напав. Цей напад був лютим, удари посипалися один за одним: Сокол вирішив узяти з наскоку. Турик відбивався. Молодець не був готовим до такого бою, однак постійні тренування стали знову в пригоді. Руки ніби самі собою викидували меч, блокуючи удари. Відбивши перший натиск, Турик зумів себе опанувати, битися стало легше. Молодцю навіть вдалося кілька разів перейти від оборони до атаки, так що тепер Соколові довелося захищатися. Від цього послух аж задихався з люті і знову кидався на Малка зі всіх сил.
Після чергової атаки Сокол відійшов. Був захеканий і хотів трохи перевести подих. Бій із «малим» виявився не таким простим.
– Треба було, Соколе, там, на переправі, таки в шию мені стріляти, а не в липу, – сказав Турик, бажаючи вивести супротивника з рівноваги.
– Так і думав єсмь зробити спершу. Тільки не зробив. Хотів, аби-с мені Волоса викликав. Тоді б уже всі голови були в мене. Більше голів – більше срібла.
– Тут єси помилився, бо тепер твоя голова зіскочить із шиї і кров братів моїх буде відімщена.
Сокол заревів і знову кинувся в бій, махав мечем, намагаючись вразити Малка. Турик же готував удар. Лука колись навчив. От він відбиває удар супротивника, тоді робить хибний випад, – і раз! Меч чорною гадюкою кидається в бік Сокола і пробиває йому черево.
Поранений послух схопився за живіт, випустив свого меча, ступив два кроки назад і впав. Однак здихати Сокол не збирався: схопившись скривавленими руками за стовбур дерева, він спершу сів, тоді хотів встати, але ноги вже не слухали його. Чорна кров валила з рани, Сокол затуляв її, так і сидячи під деревом, впершись об нього спиною.